Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Отже, лояльність місцевого українського активу щодо СРСР залишала бажати кращого. Що вже й казати про стару інтелігенцію та «попутників». Брак лояльності та тотальна зневіра у спроможність більшовиків втриматися при владі вразі зовнішньої агресії були основною проблемою центрального керівництва.

Ситуація в Україні дуже непокоїла Сталіна, адже загрожувала остаточному утвердженню його одноосібної влади. По-перше, Україна була розділена між чотирма державами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР). Це означає, що українське питання завжди могло бути використане проти Радянського Союзу. По-друге, розквіт української мови і культури, який спостерігався в УСРР протягом 1920-х років, створював передумови до переформатування відносин між Москвою і союзними республіками та наповнення їх реальним федеративним змістом. По-третє, українські націонал-комуністи, які обійняли важливі посади в уряді республіки, трактували українізацію значно ширше, вбачаючи в ній не тільки культурницький аспект, але й реальну економічну автономію. На зламі 1920-х — 30-х рр., ставало все більш очевидним розходження щодо розуміння українізації між місцевими націонал-комуністами і центральним керівництвом країни та їхніми ставлениками в УСРР. Більшовики вже взяли курс на реставрацію старого імперського принципу керівництва у вигляді взаємовідносин «центр-периферія». По-четверте, основу української нації складало селянство, упокорення якого стало можливим тільки внаслідок компромісу більшовиків з місцевими українськими лівими. До того ж, за умови відсутності можливості отримати зовнішні позики, саме сільське господарство мало стати головним інвестором радянського проекту модернізації економіки. Більшовики були свідомі того, що селяни так просто своє не віддадуть. Отже, протистояння обіцяло бути жорстоким, але й ставки були високими. Упокорення України — другої за економічним і людським потенціалом республіки у складі Союзу — відкривало шлях Сталіну до утвердження своєї влади та побудови з СРСР держави-комуни, про яку він мріяв.

Першим сигналом зміни ідеологічного вектору і взяття державою курсу на ідеологічну уніфікацію став відкритий політичний процес над старою інтелігенцією. Для цього ДПУ сфабрикувало справу Спілки визволення України (СВУ) — організації, що нібито існувала в УСРР з 1926 р. і об'єднувала антирадянськи налаштовану інтелігенцію, духівництво та представників куркульства.

Слідство тривало з травня 1929 р. до лютого 1930 р. Головним фігурантом справи було призначено відомого українського літературознавця, віце-президента ВУАН, академіка Сергія Єфремова. Згідно з офіційною версією слідства СВУ була пов'язана з однойменною емігрантською організацією та петлюрівським закордонним центром УНР і мала наметі повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання та допомогою іноземних держав.

Процес СВУ відбувався в приміщенні Харківського оперного театру, аби вмістити всіх охочих. Цей «театр у театрі» та химерність звинувачень стали приводом для сумного жарту про «музику ДПУ, оперу СВУ» (див. вклейку, рис. XXIII). Сам судовий процес тривав з 19 березня до 9 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилося 45 осіб: академіки, професори, лікарі, священики, викладачі вишів, студенти, письменники і вчителі. Більшість з них у минулому була членами українських соціалістичних партій, які підтримували Центральну Раду і працювали в урядах Української Народної Республіки (УНР).

Показовий процес, що скидався на фарс, завершився абсолютно протиправним вироком. Четверо підсудних отримали по 10 років таборів, решта від 8 до 2 років або ж були засуджені до заслання за межі УСРР. 1989 р. всі жертви процесу «СВУ» були реабілітовані за відсутності складу злочину.

Другим резонансним процесом стала справа «Українського національного центру» (УНЦ), ініційована 1931 р. Ця справа започаткувала справжнє полювання на вихідців із Галичини, які, повіривши свого часу в щирість політики українізації, переїхали до УСРР. Цей процес було використано для посилення контрукраїнізаційних заходів.

Вирок у справі «УНЦ» був винесений у лютому 1932 р. в закритому порядку. Загалом за справою «УНЦ» було засуджено 50 осіб на строки ув'язнення від трьох до шести років. Більшість з них померли в таборах.

Влітку 1930 р. відбувся XVI з'їзд ВКП(б), який взяв курс на боротьбу з ухилами в національному питанні. На практиці це означало, що настала черга партійних чисток. Під ударом опинилася насамперед члени партії національних республік.