Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Керівництву більшовиків потрібно було виховати такі українські кадри, які б лише за національною ознакою були українцями, добре знали українську мову. Але українські традиції, особливості побуту, історичну пам'ять українців необхідно було ліквідувати. Покінчивши у 1933—1934 рр. з тими українцями, у яких була більш-менш розвинута національна самосвідомість, партійна еліта береться за продовження українізації. Зовні це виглядало логічно — адже 1933 р. основною ідеєю боротьби з «ухилом» Скрипника була ідея заміни «петлюрівської» українізації на «більшовицьку». А щоб у комуністів УСРР не було ніяких вагань щодо майбутньої політики в національному питанні, в резолюції листопадового 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У нагадали, що «для партії національна політика була й лишається знаряддям інтернаціоналізму, що кінцева мета її є встановлення комунізму та злиття націй».

Одночасно з цим у резолюції говорилося про те, що «пленум вважає за потрібне провести добір і висування кращих колгоспних працівників українців, і партійних, і позапартійних, на радянську роботу в республіканському, обласному і районному масштабі». У ній також ішлося про необхідність «посилити готування більшовицьких українських кадрів партійних працівників», для чого утворювалися в Харкові курси марксизму-ленінізму при ЦК КП(б)У на 150 осіб з півторарічним строком навчання. Під час прийому на ці курси компартійна верхівка стежила за тим, щоб переважну більшість слухачів становили українці. Так, у першому наборі цих курсів українці становили 61 %, а в другому — 73,6 %.

Про кадрову українізацію управління керівництво КП(б)У не забувало й надалі. Протягом 1935 р. воно розгорнуло активну діяльність з висування українських кадрів на керівні посади в державних органах влади. 26 лютого 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про висунення українських кадрів», у якій пропонувалося «відділу керівних парторганів разом з обкомами подати в секретаріат не менш як 120—150 українців для висунення на посади секретарів РПК (районних партійних комітетів. — Авт.) і 120 осіб на висунення голів РВК (районних виконавчих комітетів. — Авт.)». Крім того, говорилося про необхідність відбору з українських голів РПК та РВК кандидатів та обласну та центральну партійну й радянську роботу. Подібні дії наказувалося зробити і ЦК ЛКСМУ.

5 липня 1935 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У, згідно з якою представники різних наркоматів найближчим часом мали запропонувати свої плани стосовно збільшення відсотка українців у їхньому керівництві. Навесні 1936 р. партійне керівництво України почало підбивати підсумки щодо висунення українських кадрів. ЦК КП(б)У визнав задовільним стан з висування українців у центральному апараті Наркомату охорони здоров'я та Наркомату юстиції і наголосив на необхідності продовжувати цю справу в областях. А от станом справ у Наркоматі освіти, де раніше не існувало проблем з українськими кадрами, вони залишилися незадоволеними. Такий підхід зумовив ту обставину, що українське етнічне походження ставало однією з переваг у сходженні кар'єрними сходами. У той час навіть майбутній генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв записав себе в «українці» і таким залишався в 1940-ві рр. І хоча реальний стан речей середини 1920-х рр. свідчив про вагоме відставання кадрової українізації від показників 1932 р., «на людях» влада намагалася не показувати цього. У друкованих виданнях називалися лише ті цифри, які вигідно відображали національну політику партії.

Слід з натиском наголосити: політика українізацій ваговою складовою якої було входження етнічних українців у владні структури, не припинялася . Щоправда, у вищих ешелонах влади порівняно з нижчими відсоток українців залишався меншим. За даними перепису 1939 р. загальна кількість «керівників партійних організацій, державних, кооперативних та громадських установ та підприємств» становила 312 848 осіб, з яких 59,6 % становили українці. Разом з тим серед республіканської ланки із 8888 осіб лише 3744 (42,1) були українцями, а серед районної та міської ланки відповідно з 27 629 — 18 742 (67,8 %) українців. Більшим був відсоток українців серед голів та заступників голів сільрад: з 11 737 осіб — 10 401 (88,6 %).

На відміну від кадрової, питання про мовну українізацію знову постало на порядку денному лише 1935 р. 29 серпня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило резолюцію «Про українізацію в областях», у якій зазначалося, що «обкоми Донецький, Дніпропетровський і Одеський займаються справою українізації недостатньо». Проаналізувавши доповідні записки з трьох областей за результатами такої перевірки, представники відділу агітації і пропаганди зробили висновок: «Незважаючи на спеціальні вказівки ЦК, обкоми партії недооцінили політичного розуміння цих вказівок, не взялись ще як слід за їх реалізацію, не зробили ще належного перелому в кадрах наших партійних і радянських робітників... Все пронизано духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість... Окремі міськкоми, парткоми партії, керівники окремих підприємств не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника ), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом» (курсив наш. — Авт.) Тобто знову пропагувалася теза про те, що саме «українські націоналісти» та «націонал-ухильники» заважали культурному та державному розвитку українського народу.