Валерьян Подмогильный - Комуніст

Оповідання

Повідомлення, що В. Підмогильний написав оповідання «Комуніст», з'явилося вперше у «Хроніці» збірника «Вир революції» (Катеринослав, 1921). Потім промайнула скупа згадка, що автор читав його на одному з літературних вечорів у Києві. Після цього слід оповідання загубився, як і тоді ж написаної новели «За день» (останню нещодавно розшукано й опубліковано в «Літ. Україні» 1989 року). Дослідники вважали його втраченим. Переглядаючи «Літературно-науковий вістник», що після революції 1917 року почав виходити у Львові за редакцією Д. Донцова, я зненацька зупинив свою увагу на вступному слові редакції до першого номера 1923 року. Повідомляючи своїх читачів про зростання авторитету й тиражу видання, журнал зазначав: «В останні часи літературно-науковому Вістникови вдалося з'єднати нових співробітників також на Великій Україні; в сій книзі іде друком перше оповідання, отримане нами з Сов. України («Комуніст»)».

Твір, поданий на подальших сторінках ЛНВ дуже нагадував поетику тогочасного В. Підмогильного. Але автор зазначався… П. Вальчук. Що це псевдонім — очевидно: журнал на Радянській Україні вважався націоналістичним виданням, і відверто накликати на себе біду жоден автор, зрозуміло, не мав бажання. Проте, коли шукати зв'язків з Підмогильним, вони напрошувалися порівняно легко: одноразові псевдоніми завжди варіюються в межах справжнього прізвища й імені. Отже, з імені Валер'ян — Вальчук. Але це, хоча й близький, а все-таки лише здогад. Він не давав права на публікацію.

Минулого літа вдалося ознайомитися з судовою справою В. Підмогильного (грудень 1934 — березень 1935) в архівах КДБ. У протоколі допиту від 17.ХІІ.34 р. на запитання слідчого, які твори були видані за кордоном, В. Підмогильний називає оповідання «В епідемічному бараці», збірку «Повстанці». І додає: «Крім цих творів, було надруковано в Літ. Науковому Вістнику моє оповідання «Комуніст». На запитання, коли написані всі ці твори, він відповів: 1920–1921 роки.

Отже, через 70 років твір повертається в доробок автора…

Се оповідання прислано нам з Вел. України. — Ред. ЛНВ

Степ, де вони лежали в шанцях, якого краї простяглися до обрію, жовтий степ, де вряди-годи з'являлись і зникали сірі постаті, здавався їм задушною в'язницею з залізним розпеченим дахом. Вони почували себе зовсім окремішними, загубленими серед невідомих просторів, де їх здибає тільки біль і смерть. А душні липневі ночі гнітили їх своєю запашністю.

Найбільше турбувало їх, що бою не було вже три дні. Жодного стрілу не було чутно і розвідка безнастанно блукала, не натрапляючи на ворога. Все те зміцнило їх на думці, що козаки обходять їх, несподівано налетять зі своїми довгими гострими списами, жорстокі, безпощадні, мов зграя шулік на беззахисних курчат. Рубатимуть їх, буде надлюдський біль од ран, що поріжуть голови й спини, буде жах перед болем і смертю.

Напруження знесилило їх так, що вони й не гадали про опір. Рушниці, що вони їх мали, були неминучим, але недоцільним додатком, що його треба буде кинути, коли врешті розвіється невідомість, і довгі списи, мов тисячі пронизливих пучок, потягнуться до їх грудей. І вони прагнули сього, щоб позбутися важкої нерухомости лежання, та безсонного очікування, що в'ялило їх, як сонце траву серед одноманітності жовтих просторів.

Врешті те сталося. На четвертий день, коли сонце без жалю висмоктувало зівсюди заховану вогкість, наглі громи гармат, гряд кулеметів і рушниць напоїли залізом спраглу землю.

А ті, хто лежав у шанцях, припали щільно до землі, нерухомі, сірі, як і вона, приголомшені смертельним дощем, що рясно падав на них з-під чистого, палючого неба. Вони прагнули зробитися непомітними, забитись у найменші щілинки, аби зберегти своє життя. Покинувши поруч себе рушниці, заціпивши зуби й кулаки, вони важко відчували здеревіле биття серця та передсмертну зачучверілість своїх скандзюблених членів.

Коли ж позад них несподівано повстали жваві ряди людей з багнетами, що лисніли на сонці, а збоку посунули на них кіньми списи, що їх вони давно вже сподівались у глибинах душі, — вони враз одірвались од землі, кинулися врозтіч, як безладна течія а битого посуду, падали, подірчавлені кулеметами й роздерті гарматами, і їх тіло, що боялось заліза, було важке, мов купа каміння.

Їх заскочено, і серед голого степу відбувся пишний бенкет насолоди й жаху. Пил, що хмарами йшов з-під кінських копит, укрив завісами шлюбне ліжко, де вигуки скаженого захоплення лунали над зойками й 'благанням, де жорстокі руки з несамовитої жаги дерли безвільне тіло, і незаймана кров тихо точилась на темні простирадла землі. А гармати бухали, мов великий годинник, що виміряв час сих кривавих обіймів.