Валерьян Подмогильный - Комуніст

Так він чекав ночі.

Надвечір полоснув дощ і полонені заворушились, змокрілі й безпорадні. Вони так і лишились серед двору сірим натовпом неохайного лахміття, боячись сховатися де-небудь, щоб не накликати зайвим рухом лайки і кари.

Вони тиснулись один до одного, сплітались і тремтіли, як сполошена купа млявого черв'яччя.

А за дощем упала глуха ніч, осяяна вряди-годи примарними блисками далекої громовиці. Повітря, насичене вогкістю, нерухливими хвилями повисло над землею. Бліде світло ліхтаря, повішеного над хвірткою, миготіло, поринаючи в темряву, кроки вартових невиразно хлюпали по болоту та мішалися з неясними вигуками й уривками пісень. Вогкість ковтала всі згуки і врешті над подвір'ям запанувала чорна тиша, страшна й таємнича, як стрімке провалля безодні.

Островський облишив товаришів, що тремтіли, присівши карачки, і беззвучно поплазував серед калюж казарменного двору, полохаючись власного дотику. Рідке болото пройшло крізь білизну і липло йому до голого тіла, в рот набивалася липка земля, він задихався, випльовуючи її, і волочився далі, прямуючи до дірки в паркані.

З чверть години він вигинався там, шукаючи її, наштрикувався на штахети, дер собі руки й груди об колючий дріт, що сповивав паркан, і сей час безпорадної блуканини серед темряви й розпучливої тиші, коли хотілося завити з холоду та зневіри, так виснажив його, що намацавши дірку, він оскаженіло схопився за перекладини паркану і завмер над отвором, зціпивши зуби, як звірюка над їжею, здобутою в кривавій борні…

Потім швидко прослизнув у нірку і поплазував полем, гребучись ногами й руками в болоті. І, враз схопившись, майнув навпростець, витягнувши вперед руки, розбризкуючи калюжі, спотикаючись та сковзаючись по набряклій землі. і

Діставшись до незнайомих будинків, він намацав рукою дерев'яну браму і прихилився був до неї, щоби спочити: але ноги йому підігнулися і він упав у болото. Видряпавшись накарачки, він став віддихувати. Вогкість пронизувала його давучим холодом і жах подвоював його втому. Білизна нестерпуче липла до тіла і він став гикати з холоду й огиди.

Упавши знову ничма, він розпачливо бився грудьми об землю, захлинаючись од сухої блювоти. Задушливі спазми котились йому з шлунка під горло, він харчав, ковтаючи землю, І його маленьке тіло, вкрите лепом, термосилось, мов рухлива булька болота

Згодом він принишк. З безсилля він був напрочуд спокійний, ніби й треба було, що він лежить Виваляний у багні, десь невідомо, нікому не знаний втікач, як шматок здохлятини в придорожній канаві. Вогкість зробилась теплою і ниття пошарпаного тіла пестило пестощами напахтених губ.

Таким зустріло його пишне світання літнього дня. Він розтулив очі й бачив, як на крайнебі сходили червоні троянди і поскидали по обрію свої довжелезні пелюстки. Поцілунки світла визволяли поглинені ніччю будинки і він ніби народжувався з болота в теплім паруванні землі.

Проте його жахнуло світло, що полилося навкруги. Темрява його ховала, а тепер посунуть вулицями люди, побачать його, і скрутять назад йому руки.

Він схопився й попростував, поволі дибаючи закляклими ногами. Все навкруги було страшенно чуже, одлиски сонця по вікнах завдавали йому тремтіння І ніколи ще він так не боявся зустріти людину.

Та врешті зустрів. Він уздрів її ще здалеку і пручнувся був бігти, але тіло його обважніло і він спинився. А постать посувалася щораз ближче.

Спасенна думка спала йому в голову — прикинутись божевільним. Так, реготати, кидатись на людей і вити, як собака. І та постать, що суне, нехай буде за першу жертву.

Островський вдивився в неї — і о радосте, то був Жид. Він кинувся до нього, простяг руки й гукнув по-жидівському:

— В ім'я Бога! Рятуйте!

Він гукав верескливим голосом, повним розпуки й жаху. Все тіло його тремтіло й вигиналось, і сам він здавався ще меншим, ніж справді був, якимсь чорним недоростком із болотяною машкарою на обличчі.

Зустрічний одсахнувся геть, а Островський хапав його за одежу і безладно розповідав свою напів вигадану, напів правдиву історію.

— Я полонений… Мене змобілізували большевики… Батько мій кравець… Ми — мирні люди… Я втік… Я лежав під брамою в болоті… Рятуйте, я ж Жид! Мене ніхто не порятує… Я Жид! Швидше, швидше…

Він ухопив зустрічного за полу сурдута і тяг його до найближчого будинку.

— Ох, Боже мій! — сполошено відповідав той. — Ну, куди ви тягнете мене до чужої хати? Я йшов на базар і ось… ну, заспокойтесь, ми підемо до синагоги…