Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Нова хвиля «українізаційної» риторики сягнула апогею на початку 1937 р. Саме недоліки в національному питанні стали основою звинувачень проти Постишева та зняття його з керівних посад в Україні. Під час роботи пленуму ЦК КП(б)У який відбувся 31 січня — 2 лютого 1937 р., неодноразово лунали критичні зауваження в бік Постишева, Попова, Косіора, які, мовляв, допустивши на відповідальні ідеологічні посади троцькістів, зумовили порушення правильного здійснення національної політики. Та й сам Постишев у своїй промові відзначив незадовільне керівництво будівництвом української культури: «Я взяв тягар не по плечу. Я кажу про своє керівництво, про свою участь у керівництві української радянської культури. На мій сором, я погано знаю історію українського народу — раз, я погано знаю його культуру — два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу — три. А ці якості — вони необхідні для кожного з нас». Українізаційна риторика широко використовувалася до середини 1937 р., коли Кремль ініціював нову кампанію боротьби з українським націоналізмом, жертвами якої стали вже колишній боротьбист і тогочасний голова РНК УСРР Панас Любченко, неодноразово згадані раніше Андрій Хвиля, Володимир Затонський та ін., в тому числі митці та освітяни.

Отже, аналіз подій 1933 та наступних років дозволяє зробити висновок, що основною метою прибуття Постишева в Україну не було виправлення важкого становища у сільському господарстві: цього при зміненій економічній політиці на селі та наявності тих матеріальних і людських ресурсів, які використав П. Постишев 1933 р., місцеві керівники могли добитися й без нього. Головним завданням була корекція курсу національної політики та очищення лав комуністичної партії від національно-свідомих елементів, а також від тих, хто іноді наважувався мати власну думку про розвиток тих чи інших подій.

Злиття націй і мов вбачалося у Кремлі органічним результатом комуністичного будівництва. Але обставини на користь такого повороту так і не склалися. Тому ні 1933 р., ні в 1937— 1938 рр. у Кремлі формально так не відмовилися від затвердженого у грудні 1919 р. (і знову-таки формального!) визнання української мови як рівноправної з російською, не припиняли і затвердженого у 1922—1923 рр. курсу на українізацію. Українська мова наприкінці міжвоєнного періоду була основною в культурно-освітньому процесі в УСРР, але майбутня тенденція вже була визначена — «зближення» з російською мовою.

Генеральний секретар ЦК ВКП(б), разом зі своїм оточенням, зумів віднайти надійний спосіб утримування під цілковитим контролем України, — міф про «український націоналізм» як вороже українському народу явище відтоді Кремль плекав як улюблене дитя та охороняв його від пропагандистських та ідеологічних посягань, наче дорогоцінний скарб. Вживлений за сталінських часів у народну свідомість страх перед голодом і жорстка прив'язка до нього як «зрадницьких» (в першу чергу — щодо українського народу) будь-яких спроб пошуку самостійного розвитку України і донині впливає на українське суспільство найбільше. Щоправда, після Другої світової війни роль основного жупела у цій пропаганді перейшла від Петлюри до Степана Бандери.

1926 р. на XV Всесоюзній конференції ВКП(б) Сталін виступив з програмною доповіддю, що поклала початок змінам у внутрішній і зовнішній політиці Радянського Союзу. Оголосивши війну внутрішньому ворогу і закликавши до боротьби з троцькістсько-зінов'євською опозицією, генсек сформулював тезу про постійно зростаючу зовнішню загрозу. Партійні керманичі відмовилися від теорії світової революції та взяли курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Для цього в суспільну свідомість починають активно впроваджувати ідею зовнішньої загрози та шпигуноманію.

Державне політичне управління (ДПУ) активно моніторило ситуацію. Зведення щодо настроїв у середовищі інтелігенції регулярно лягали на стіл партійних керманичів. У щотижневому зведенні секретного відділу ДПУ УСРР № 8/18 за 20—26 лютого 1927 р. повідомлялося: «Серед співробітників Наркомосу циркулюють настійливі чутки про неминучість війни у найближчому майбутньому. Ці чутки викликають вкрай нервові настрої. Деякі співробітники Наркомосу думають вже про те, куди влаштуватися на випадок війни аби уникнути мобілізації».