Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Покарання частини компартійно-радянської номенклатури за вияви співчуття українському народу та сумніви у правильності політики Кремля.

Незворотні втрати від цього злочину комуністів, за зваженими оцінками демографів та істориків, становлять 3,9 млн осіб.

Щойно сталінська держава скоїла вбивство голодом, її вождь розпочав підготовку іншого — на кого б звалити провину за катастрофу. Сталін апріорі не був українофобом; але він був неперевершеним майстром превентивних репресій. Датовані 1933 — початком 1934 р. репресії проти національно налаштованих комуністів та формальне визнання (за особистою вказівкою генсека ВКП(б)) «українського націоналізму» головною небезпекою в національному питанні чітко продемонстрували, у кому та в чому Сталін вбачав на той час небезпеку для себе в Україні.

Відмова від намірів продовжити комуністичний штурм, що ознаменувалася вже згаданим рішенням ЦК ВКП(б) від 19 січня про фактичне повернення до фіксованого податку в сільськогосподарському виробництві, в Україні супроводжувалася потужною агітаційно-пропагандистською кампанією, у ході якої в усіх негараздах українського села були звинувачені «українські націоналісти». Це мало остаточно унеможливити поєднання національного та соціального у той час і звести до мінімуму появу такої можливості у майбутньому. Відбулася зміна і в національно-культурній політиці в Україні.

Зміна в ставленні до мовної українізації була формалізована постановами ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня. У цих документах наголошувалося на потребі ЦК КП(б)У та РНК УСРР звернути серйозну увагу на правильне втілення українізації, усунути механічне здійснення її в Україні, а українізація за межами радянської України скасовувалася. За безпосереднього наполягання Й. Сталіна українізація, в тому числі і мовна, була розділена на «петлюрівську» (ворожу) та «більшовицьку». Тобто, попри репресії проти української інтелігенції, зміну правопису, пошук «петлюрівських українізаторів» тощо, від мовної українізації як однієї із засад національної політики Кремль не відмовився. Далися взнаки модернізаційні завдання, які без виконання згаданої вище настанови Й. Сталіна «розвивати культурно» неросійські народи виконати було неможливо. Та й контроль навіть над частково знищеним селом формальна відмова від політики українізації відчутно послабила б.

Наскільки для ЦК ВКП(б) було важливо взяти під цілковитий контроль село, свідчить і те, що з кінця січня до 15 жовтня 1933 р., згідно зі звітом ЦК КП(б)У, у колгоспи УСРР було послано з міських та районних центрів, за неповними даними, 15 929 комуністів, причому 95 % їх використовувалося на посадах секретарів партосередків та парторгів колгоспів і бригад. Оскільки нові керівники приїжджали переважно з Росії або з великих промислових міст України, то навіть про розуміння ними української мови, не кажучи вже про вільне володіння нею чи шанування української культури, досить часто говорити не доводилося. Поширеною була ситуація, коли абсолютна більшість комуністів у партосередках були українці, але оскільки надісланий до них парторг не знав української мови, то вся робота велася російською мовою.

Процеси розстановки нових кадрів ішли паралельно з усуненням тих, хто не вписувався у нову схему. Так, протягом травня-грудня 1933 р. у результаті партійної чистки у чотирьох областях УСРР з 267 907 комуністів, що пройшли чистку, відсів становив 84 653 осіб. 48,1 % виключених з партії припадало на тих, хто вступив до лав КП(б)У в 1931—1932 рр. Усього ж, незважаючи на приїзд численної армії комуністів з-за меж УСРР, партійна організація республіки протягом 1933 р. скоротилася на 109 556 осіб.

Однак при всій цій масовій зміні кадрів компартійна верхівка пам'ятала, що без підтримки хоча б частини населення обійтися неможливо. Інакше кажучи, не можна зовсім ігнорувати настрої суспільства. Тому влада поставила за мету довести, що розгром націоналістів зовсім не є розгромом українізації. Мало того, незабаром саме «українських націоналістів» компартійне керівництво почало звинувачувати... у зриві українізації. Їм, як говорив другий секретар ЦК КП(б)У П. Постишев у жовтні 1934 р. у доповіді на пленумі Київського обкому КП(б)У, «вигідно зобразити цей розгром як відмову від українізації, як розгром української культури».

Партійна верхівка розуміла, що російський шовінізм може призвести до результатів, прямо протилежних запланованим. Тому для усталення своєї влади потрібно було, хоча б формально, демонструвати її «українськість», продовжувати українізацію. З цією метою у січні 1934 р. на XII з'їзді КП(б)У, вже після звершення розгрому «націоналістичного ухилу», ухвалюється рішення про переведення столиці України з Харкова до Києва. Саме задля цього Кремль і далі стежив за тим, щоб відсоток українців у КП(б) У суттєво не знижувався, щоб перевірені українські кадри висувалися на керівну партійну та радянську роботу. Вірний настановам з Кремля, поборник «українського націоналізму» Павло Постишев навіть полюбив з'являтися у вишиванці. Компартійне керівництво намагалося не допустити такого стану, як у роки громадянської війни, коли українці дивилися на комуністичну партію як на чужорідну силу. Це було б особливо небезпечним у роки майбутньої світової війни, бо за період радянської влади значно зріс відсоток українців у містах.