Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Кількість українців у партії збільшувалася настільки стрімко, що вище компартійне керівництво вже не могло впроваджувати суворого контролю за тими, хто вступав до партійних лав. До цього варто додати також те, що багато українців, які вступали до партії, вважали Україну дійсно рівноправною з Росією, а українців — з росіянами. Більше того, в Україні того часу була панівною думка про те, що саме українці є головним народом в УСРР, а росіяни складають лише національну меншину, яка має такі самі права в національно-культурному розвитку, як і інші нацменшини. І ЦК ВКП(б) протягом 1930—1932 рр. не реагував на подібні настрої. Отож все більше й більше членів КП(б)У вважали будівництво української державності метою своєї діяльності. А це суперечило планам Кремля.

Практика хлібозаготівель та колективізації 1928—1932 рр. довела, що, незважаючи на посилення українізації, в українському суспільстві зросли антимосковські настрої, що були орієнтовані перш за все на ідею відновлення УНР. Якою б потужною не була агітація та пропаганда (див. вклейку, рис. XXI), вона не могла приховати катастрофи на селі (див. вклейку, рис. XXII). Знову постала небезпека практичного поєднання національного і соціального в антибільшовицький рух, зарадити чому політика українізації змогла лише частково. До того ж серед комуністів України теж ширилися настрої, які образно передають рядки з листа делегатів XII Всеукраїнського з'їзду рад (лютий 1931 р.) до президії з'їзду: «З такою експлуатацією робітничий клас України та бідняцько-середняцькі верстви довго миритися не будуть».

Навіть пильний контроль (постійний моніторинг настроїв української інтелігенції, заборона будь-яких виявів самоорганізації суспільства) та превентивні репресії проти тих, хто гіпотетично міг ідейно чи організаційно очолити український рух (справи Спілки визволення України (СВУ), Українського національного центру (УНЦ), ліквідація автокефальної церкви тощо) не дали бажаних результатів. В останній повний рік комуністичного штурму (1932) Кремль дедалі дужче відчував, що він втрачає в Україні ґрунт під ногами. Наприклад, вивчивши доповідну записку керівництва «Союзспирту» про збройні напади голодного населення на комори заводів тресту, Сталін наприкінці квітня 1932 р. писав у листі до Косіора: «Схоже на те, що в деяких пунктах УСРР радянська влада перестала існувати». І хоча у знекровленому українському селі на той час існував лише пасивний спротив, генсек побоювався, що згодом масове незадоволення соціально-економічними діями влади може вилитися у селянський виступ проти більшовицького центру.

Тимчасове гальмування колективізації навесні 1930 р. послабило зростання антирадянських настроїв. Але на той час відступати від комуністичного будівництва Сталін ще не збирався. У Кремлі ще не усвідомили економічної безглуздості ідеї переходу до безтоварного обміну у відносинах між містом та селом. З продовженням комуністичного штурму незадоволення Кремлем поширювалося вже не лише серед селянства, а й серед представників компартійно-радянського апарату. Усвідомлення цих обставин і зумовило появу нині добре відомого (датованого серпнем 1932 р.) вислову Сталіна про те, що «Україну ми можемо втратити». Ще більш реальною була інша небезпека — Україна могла перетворитися на центр антисталінського руху в усьому СРСР. Адже сталінську модель побудови соціалізму вважали нереальною дедалі більше членів комуністичної партії.

Комуністичний штурм 1929—1932 рр. зазнав поразки. Більшовицький режим опинився на межі виживання. З'ясувалося, що, незважаючи на наявність достатніх сил для примусу, попри завчасну ліквідацію осередків громадянського суспільства, попри недопущення активного спротиву селян і наявність певної індустріальної бази, спроба запровадження комуністичної моделі господарювання знову, так само як і 1921 р., призвела до всеохопної кризи. Знову скрахувала ставка на продуктовий обмін — він призвів до катастрофи. Сподівання на закордонну експансію комунізму, які певною мірою відродилися 1929 р., теж не справдилися.

У Кремлі усвідомили безперспективність продовження комуністичного штурму. Потрібні були засадничі зміни. Тому 19 січня 1933 РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», якою Кремль був змушений визнати: вирощена в колгоспах продукція належить селянам, і влада може претендувати лише на заздалегідь визначену її частку. Як і введення продподатку 1921 р., це призвело до впровадження низки заходів, які були наслідком цього відступу. Відроджувалася матеріальна зацікавленість у результатах праці, у відносини між містом і селом поверталася торгівля, а Наркомат постачання у лютому 1935 р. перейменовується на Наркомат торгівлі. Тому період 1934—1936 рр. історики нерідко називають « неонепом ».