Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

1930 р. ДПУ розпочинає тотальне стеження за Миколою Хвильовим. Попри тривале цькування, Хвильовий ще сподівався найти компроміс зі владою. Для цього було потрібне «каяття», яке письменник сприймав як вимушений крок, що дозволяв зберегти творчу свободу та захистити своїх однодумців. Власне, це було трете каяття Хвильового, але якщо перші два рази він каявся у власних «гріхах», то 1930 р., влада зажадала від письменниками не просто каяття, але вияву лояльності. Хвильовому доручили написати викривальні матеріали із засудженням «СВУ». Для цього він навіть отримав фрагменти щоденника С. Єфремова з критичними випадами щодо більшовицької політики перекладені російською мовою.

Хвильовий виконав завдання. Протягом березня 1930 р. у газеті «Харківський пролетар» було опубліковано дві статті «А хто ще сидить на лаві підсудних? (До процесу „Спілки визволення України“)» та «За щоденником С. О. Єфремова — вождя, академіка, „совісті землі української“, що палахкотить „великим полум'ям“».

Письменник та його оточення отримали на певний час індульгенцію від влади. 1932 р. навіть вийшов перший том вибраних творів Хвильового. Навесні 1933 р. він одержав відрядження у село. Гнітюче враження від вимореного голодом українського села лягло важким тягарем на серце письменника. Він ані на мить не сумнівався у штучному характері голоду, який мав покласти край українському питанню. Але останньою краплею для Хвильового став арешт близького друга і соратника Михайла Ялового.

13 травня 1933 р. стало останнім днем в житті письменника. Певним містичним збігом є дата, адже 13 було улюбленим числом Хвильового. Після арешту Ялового на квартирі письменника зібралася Микола Куліш та Олесь Досвітній, також була присутня його дружина. Вони обговорювали ситуацію довкола арешту Ялового. Розмова скінчилася рішенням звернутися до прокурора Верховного суду УСРР Л. Ахматова. Коли вже всі збиралися розходитися, Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати і почувся фатальний постріл. У передсмертній записці, яку він заготував заздалегідь, відчувався крик душі письменника: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!» (див. вклейку, рис. XXIV).

Смерть Хвильового сколихнула мистецькі середовища в Україні. Вона стала останнім маніфестом письменника.

Загострення політичної ситуації, спровоковане центральним керівництвом країни, зумовило спалах репресій в Україні 1933 р. Центральна влада розпочала «полювання на відьом» — боротьбу з потенційною, але насправді не існуючою опозицією. Насильство дедалі більше ставало нормою життя радянського суспільства.

Тотальний розгром інтелігенції розпочався з цькування колишнього наркома освіти УСРР М. Скрипника. Саме, його партія призначила відповідальним у потуранні націонал-ухильництву. 23 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення нового наркома освіти В. Затонського. Його першим заступником став Андрій Хвиля, який встиг себе зарекомендувати як ревний борець з націонал-ухильництвом під час літературної дискусії 1925—1927 рр.

У листопаді 1933 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У саме А. Хвиля виступив з розгромною промовою щодо «скрипниківщини», яка стала ще одним жупелом, вигаданим партійними функціонерами. Скрипника звинуватили у створенні перепон між російською і українською культурою; орієнтації розвитку української мови на буржуазну Польщу і Чехословаччину; підтримку націоналістичних організацій та угруповань, таких як: ВАПЛІТЕ, «Березіль», «Авангард»; примусовій українізації національних меншостей.

Насправді владі потрібен був привід аби розпочати масштабні чистки в системі Наркомату освіти та, відповідно, науці й культурі, якими він опікувався. Той же П. Постишев, призначений «смотрящим» від центру, на листопадовому об'єднаному пленумі повідомляв, що протягом останнього часу з системи Наркомосу було вигнано 2 тис. осіб націоналістичного елементу. Тільки протягом 1933 р. у обласних управліннях освіти за політичними мотивами замінило 100 % керівництва, у районних — 90 %.

Тотальної чистки зазнали видавництво «Української радянської енциклопедії», кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки (Всенародна бібліотека України), геодезичне управління, Державні курси українізації ім. К. Маркса, Інститут української культури ім. Д. І. Багалія, Інститут ім. Т. Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові та багато інших.