Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Але найбільш жорстко ця хвиля прокотилася по мистецькій інтелігенції. Зачистка «театрального фронту» обернулася забороною до постановки 200 «націоналістичних» творів і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. У грудні 1933 р. за звинуваченням в участі в «Український військовій організації», ще одній справі, сфабрикованій органами державної безпеки, був заарештований художній керівник театру «Березіль» Лесь Курбас. Слідчі ДПУ вибили з режисера потрібні свідчення. 9 квітня 1934 р. у Харкові відбувся суд, який засудив Курбаса до 5 років ув'язнення.

Самогубство Хвильового 1933 р. стало тим спусковим гачком, що дав старт початку арештів серед письменників. Масштаби погрому українського красного письменництва досягли такого розмаху, що 17 травня 1935 р. 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор звернувся до керівництва ДПУ з роз'ясненням, що всі арешти, обшуки, та інші види репресій можуть проводитися тільки з санкції секретарів ЦК КП(б)У.

Поряд із чистками та репресіями партія й надалі подовжувала політику накачування літературних організацій вихідцями з робітничого середовища. 1931 р. на заклик профспілок близько 2 тис. робітників-ударників влилося до літературних гуртків. З метою їхньої успішної інтеграції до лав письменників при літературних редакціях журналів було утворено спеціальні консультативні бюро, видавалися спеціальні посібники, як правильно писати романи, повісті та есе. Таким чином партія створювала в письменницькому середовищі соціальну базу, що стала б її оплотом у боротьбі з ідеологічними опонентами.

У квітні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», яка ознаменувала початок курсу на уніфікацію культурного життя. Директива центрального керівництва була відразу підхоплена на місцях. У червні 1934 р., під безпосереднім керівництвом ЦК КП(б)У розпочався І з'їзд письменників України. На ньому було створено Спілку радянських письменників України. Це стало сигналом для решти мистецької спільноти. Слідом за літераторами у спілки об'єдналися театральні діячі, художники та композитори. Таким чином, партійне керівництво домоглося свого, створивши ефективну модель управління над духовною творчістю. Приналежність до спілки відкривала митцям високі соціальні стандарти життя. В обмін на лояльність до влади митці отримували елітне житло, продовольство, медичне обслуговування. Водночас влада могла в один момент позбавити митця всіх цих благ.

Атмосфера тотального контролю та страху згубно впливала на творчість видатних майстрів слова. Блискучий поет Павло Тичина, автор відомої збірки «Сонячні кларнети», став офіційним визнаним радянським метром, але заплатив за це своїм талантом. Півроку в Лук'янівській тюрмі провів Максим Рильський за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Його арешт був відлунням процесу «СВУ», проте письменнику вдалося уникнути сумної долі своїх колег. Попри певний злам, який відбувся в творчості поета у 1930-х рр., Рильському вдалося зберегти свій талант.

Специфічною була ситуація в образотворчому мистецтві. На художній ниві партійне керівництво вдавалося протекціонізму певних митецьких груп. Влада обрала фаворитом Асоціацію художників Червоної України (АХЧУ), головний осередок якої знаходився у Харкові. Метод реалізму, які сповідували художники цього мистецького угруповання, більш імпонував більшовикам. Завдяки державній підтримці АХЧУ дедалі більше претендувала на монополію в мистецтві. Але в Україні існував ще один потужний культурний центр — Київ. Тут провідні позиції належали Асоціації революційного мистецтва України (АМРУ).

Осередком АМРУ був Київський художній інститут, де згуртувалися молоді учні школи монументального мистецтва Михайла Бойчука. В основі творчого методу мистецької школи М. Бойчука лежало вивчення староукраїнського та українського народного мистецтва. Він спирався на монументальну спадщину Київської Русі, яка мала прокласти місток до створення українського мистецтва нової доби. Здобувши освіту в кращих академіях мистецтв Західної Європи, М. Бойчук створив школу монументального живопису, яка мала великий вплив на розвиток європейського образотворчого мистецтва. Його манеру високо оцінили французький мистецтвознавці Гійом Аполлінер та Андре Сальмон. Є підстави говорити про вплив українського монументального живопису на творчість мексиканського художника Дієго Рівери, який відвідував СРСР у 1927—1928 рр. Бойчук не тільки видатним художником, але й талановитим вчителем, що підготував цілу плеяду учнів (Т. Бойчук, А. Іванова, С. Колос, І. Липківський, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр).