Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

З погляду рухів Опору воєнного часу післявоєнна політика мала стати продовженням їхньої боротьби, природним масштабуванням та розширенням їхнього підпільного існування. Багато молодих чоловіків та жінок, які опинилися на передовій підпільного руху, не мали іншого досвіду громадського життя: з 1924 року в Італії, з початку 1930-х років у Німеччині, Австрії та більшості країн Східної Європи, а від 1940 року — по всій окупованій континентальній Європі нормальної політики не існувало. Політичні партії були заборонені, вибори фальсифіковані або скасовані. Бути в опозиції до влади, обстоювати соціальні зміни чи навіть політичну реформу означало оголосити себе поза законом.

Отож це нове покоління розуміло політику насамперед як опір — владі, традиційному суспільному чи економічному ладу, опір минулому. Клод Бурде, активний учасник руху Опору у Франції, редактор провідних видань лівого спрямування та письменник повоєнних років, відтворив цей настрій у своїх мемуарах, « L’aventure incertaine » [38] Непевна пригода (фр.). — Прим. пер . . «Опір, — писав він, — перетворив нас усіх на опозиціонерів у всіх значеннях цього слова — як проти людей узагалі, так і проти суспільного ладу». Перехід від боротьби з фашизмом до перешкоджання післявоєнному повторенню помилок 1930-х років здавався природним кроком. Від цього в суспільстві панувало дивне піднесення, яке відзначали багато самовидців одразу ж після звільнення. Попри всюдисущу злиденність — навіть завдяки їй, — мало постати щось нове, краще. «Ніхто з нас, — відзначали редактори італійського видання Società в листопаді 1945 року, — не визнавав свого минулого. Нам здається, що воно за межами розуміння… У нашому сьогоденні переважає відчуття остовпіння та інстинктивного пошуку мети. Ми просто обеззброєні фактами».

Головною перешкодою на шляху радикальних змін після поразки Гітлера стали не реакціонери чи фашисти, які об’єдналися з диктаторами і яких було усунено разом із ними, а легітимні уряди в екзилі, більшість з яких пересиділи війну в Лондоні, плануючи повернення. Місцеві організації Опору вони сприймали як проблему, а не як союзників: легковажних молодиків належало роззброїти та повернути до мирного життя, а державні справи — віддати до рук політичного класу, ретельно очищеного від колаборантів та зрадників. Будь-що менше означало б анархію або ж окупацію союзницькими арміями на невизначений час.

Групи Опору, які в 1944‒1945 роках переформатувалися в різні політичні рухи, ставилися до урядів у вигнанні зі взаємною недовірою. У їхніх очах політики, урядовці й радники, які уникли окупації, були подвійно дискредитовані — власними довоєнними помилками та подальшою відсутністю. У Франції та Норвегії парламентарі, обрані 1936 року, позбавили себе повноважень своїми діями в 1940 році. У Бельгії та Нідерландах відсутність урядовців упродовж п’яти років унеможливила розуміння ними страждань місцевого населення та зміни суспільних настроїв, спричинених нацистською окупацією. У Центральній та Східній Європі, окрім, що важливо, Чехословаччини, колишні уряди стали непотрібні після появи Червоної армії (хоча іноді вони розуміли це не одразу).

Уряди, що поверталися, були цілком готові до компромісів у політичних рішеннях, зокрема, як ми побачимо далі, у питаннях суспільних та економічних реформ. Утім вони наполягали на тому, що де Ґолль та інші сприймали як «планомірний перехід» до легітимної влади. Оскільки об’єднані окупаційні сили із Заходу та Сходу також підтримували такий підхід, рух Опору невдовзі позбувся своїх ілюзій. У Східній Європі (за винятком Югославії) склад післявоєнних урядів та його дії визначали совєти. У Західній Європі тимчасові адміністрації обійняли свої посади до найближчих виборів. І в будь-якому разі рухи Опору заохочували, а потім примушували здати зброю та розпустити свої організації.

У ретроспективі просто приголомшує, наскільки мало спротиву чинилося такому відновленню інституційного статус-кво. У Польщі та західних частинах Радянського Союзу озброєні партизанські загони проіснували ще кілька років, однак вони вели особливу національну та антикомуністичну боротьбу. У Норвегії, Бельгії, Франції та Італії організований рух Опору мирно розчинився в післявоєнних політичних партіях та союзах із хіба що мовчазним протестом. У Бельгії в листопаді 1944 року озброєним членам руху Опору дали два тижні, щоб скласти зброю. Це призвело до великої вуличної акції протесту 25 листопада в Брюсселі, під час якої поліція відкрила вогонь і поранила 45 осіб. Але то були нетипові випадки [39] Останніх озброєних італійських партизанів затримали під час військових операцій біля Болоньї восени 1948 року. . Більш показовий приклад того, як 200 тисяч французьких учасників руху Опору успішно увійшли до складу регулярної армії, а їхню організацію Forces Françaises de l’Intérieur, або Французькі внутрішні сили, безперешкодно розпустили.