Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Одне слово, у «планування» складна історія. Багато його адвокатів отримали перший досвід як держслужбовці та керівники на підприємствах під час роботи в окупаційних адміністраціях — у Франції, Італії, Бельгії та Чехословаччині, уже не кажучи про Німеччину. Британія не була під окупацією, але й там війна запровадила та призвичаїла британців до донедавна доволі абстрактного поняття урядового «планування». У Британії насамперед через війну уряд опинився в центрі економічного життя. Білль про надзвичайні повноваження від травня 1940 року уповноважував уряд доручати будь-кому виконувати будь-яке завдання в ім’я національних інтересів, контролювати будь-яке майно та використовувати будь-яке підприємство заради тієї мети, яку обирала держава. Кеннет Гарріс, біограф Клемента Еттлі, прем’єр-міністра Британії від лейбористів у післявоєнні роки, писав: «Державне планування та державна власність, які в 1945‒1951 роках здавалися результатом втілення лейбористським урядом соціалістичних принципів, значною мірою були спадщиною держави, організованої для участі в тотальній війні».

Отже, фашизм і війна були тими сполучними ланками, які пов’язували єретичні, маргінальні та часто суперечливі ідеї щодо планової економіки з панівними післявоєнними економічними підходами. Однак скомпрометоване минуле майже не знижувало привабливості планування: попри зв’язки з ультраправими, ультралівими, окупацією чи війною, планування абсолютно точно не співвідносили з дискредитованою політикою міжвоєнного періоду, що якраз широко тлумачили на його користь. Планування радше пов’язували з довірою до держави. У багатьох країнах це було наслідком обґрунтованого й підсиленого досвідом війни усвідомлення, що за відсутності будь-якої структури, відповідальної за регуляцію або розподілення, між особою та бідністю стояла тільки держава. Але ентузіазм того часу щодо державного втручання в економіку був продиктований не лише відчаєм чи власними інтересами. Тогочасні настрої вдало підсумував у своїй концепції Клемент Еттлі, британський лідер лейбористів, чия партія перемогла консерваторів Черчилля за результатами вирішальних виборів у 1945 році: що було потрібно тепер, то це «добре спроєктовані й добре побудовані міста, парки й спортивні майданчики, будинки й школи, заводи й магазини».

Люди сильно вірили в спроможність (а не тільки обов’язок) держави розв’язувати масштабні проблеми шляхом мобілізації та спрямування людей і ресурсів заради спільного блага. Звичайно, такий спосіб мислення був особливо близький соціалістам; але ідеєю про те, що добре спланована економіка означала багатше, справедливіше та краще регульоване суспільство, перейнялися дуже широкі верстви, зокрема християнсько-демократичні партії, які здобували дедалі більшу популярність у всій Західній Європі. Англійський історик Алан Джон Персіваль Тейлор у листопаді 1945 року заявив слухачам BBC, що «ніхто в Європі не вірить в американський спосіб життя, себто приватні підприємства; чи, швидше, ті, хто в нього вірить, — це партія переможених, на яких чекає не краще майбутнє, ніж якобітів в Англії після 1688 року». Тейлор, як завжди, перебільшував; у далекосяжній перспективі він помилився (але хто не помиляється?) і, ймовірно, здивувався б, дізнавшись про планувальний ентузіазм прибічників Нового курсу, яких було чимало в тогочасній американській адміністрації в Німеччині. Але на той момент він загалом мав рацію.

У чому ж полягало планування? Назва була оманлива. Якщо всі його прибічники і мали щось спільне, то це віру в посилену роль держави в соціальній та економічній політиці. Поза цим між ними існували великі розбіжності, зазвичай зумовлені виразними національними політичними традиціями. У Британії, де планування насправді практично ніколи не проводили, справжньою проблемою був контроль — над різними галузями промисловості та соціально-економічними послугами — через державну власність як самоціль. Таким чином, націоналізація — зокрема шахт, залізничних шляхів, товароперевезень і комунальних підприємств — та надання медичних послуг перебували в центрі програми Лейбористської партії з 1945 року. Іншими словами, економіка отримала новий «командний центр». Але не більше.

В Італії фашистські державні інститути, які встановили державний контроль над великими сегментами економіки, після війни залишилися практично неушкодженими. Зміна торкнулася лише політичних кольорів партій, що тепер користалися з промислової та фінансової потужності, якою вони володіли через контроль над компаніями й агенціями в державній власності. У Західній Німеччині після 1948 року економіка перебувала здебільшого в приватній власності, але за детальних та схвалених державою інструкцій щодо керівництва заводами, стосунків між роботодавцем та працівниками, а також умов праці й розподілу продуктів виробництва. У Нідерландах центральне планування супроводжувалося низкою різноманітних прогностичних приписів та вказівок для приватних підприємств.