Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Демобілізації Опору значною мірою сприяла радянська стратегія, яка прагнула відновлення парламентських режимів у Західній Європі (як, формально, і в Східній Європі). Комуністичні лідери на кшталт Моріса Тореза у Франції та Пальміро Тольятті в Італії зіграли велику роль у забезпеченні мирної співпраці між їхніми (часом спантеличеними) прихильниками. Однак багато хто хотів вірити, що енергія й амбіції рухів Опору відтепер служитимуть на благо політичних проєктів національного відновлення.

Зв’язки, встановлені всередині рухів Опору, іноді вдавалося зберегти : наприклад, післявоєнне об’єднання нідерландського суспільства, подолання міжконфесійного протистояння між католицькою та протестантською спільнотами завдячують особистим стосункам, які зав’язалися під час війни. Але плани щодо післявоєнної «Партії опору» провалилися всюди. Найближчими до реалізації вони стали в Італії, де в червні 1945 року Ферручіо Паррі, ставши прем’єр-міністром, пообіцяв, що його Партія дії перейме дух та цілі Опору. Однак Паррі не був політиком, тож, коли через шість місяців він зазнав поразки, влада остаточно перейшла до рук традиційних політичних партій. Де Ґолль у Франції був набагато кращим політичним стратегом, однак і він залишив посаду (на місяць пізніше від Паррі), не захотівши пристосовувати свої амбіції воєнного часу до парламентських буднів — тобто ненавмисне віддаючи данину власному успіхові у відновленні тяглості Республіки.

Отже, у перші післявоєнні роки більшість європейців отримали не нові уряди, створені партизанами-побратимами, а опинилися під владою коаліцій лівих та лівоцентричних політиків, дуже подібних до Народних фронтів 1930-х років. Це мало сенс. У ті роки нормально працювати були спроможні лише ті довоєнні політичні партії, які мали антифашистську репутацію, або ж, як в окупованій совєтами Східній Європі, ті, кому новій владі було вигідно приписати таку репутацію, принаймні тимчасово. По суті, під такі критерії підпадали комуністи, соціалісти та жменька ліберальних чи радикальних груп. Ці сили разом із новими впливовими християнсько-демократичними партіями формували уряд у перші післявоєнні роки, приносячи із собою і практики, і людей із часів Народних фронтів.

Наявні партії лівого спрямування неймовірно виграли від залучення до руху Опору: особливо у Франції, де комуністам вдалося конвертувати свої (подекуди перебільшені) воєнні подвиги у політичний капітал та переконати навіть найбільш байдужих спостерігачів у власних унікальних моральних чеснотах — у тому, що вони справді «великі герої Опору», як їх описувала Жанет Фленнер у грудні 1944 року. Тож не надто дивно, що програми реформ післявоєнних європейських урядів стали повторенням та відлунням незавершених проєктів 1930-х років.

Якщо досвідченим партійним політикам і було нескладно усунути активних учасників Опору після 1945 року, то лише тому, що їх об’єднували спільні антифашистські ідеали та всеохопне бажання змін, а члени руху Опору та їхні наступники мали проблеми з конкретикою. Партія дій в Італії прагнула скасувати монархію, націоналізувати великий капітал і виробництво та реформувати сільське господарство. Програма заходів Французької ради національного опору не передбачала усунення монарха, однак в інших аспектах її цілі так само були розмиті. Загони Опору були надто зайняті війною або ж просто намагалися вижити, щоб ускладнювати собі життя докладним розпрацюванням післявоєнного законодавства.

Однак найбільшим недоліком Опору було те, що його учасникам бракувало досвіду. Серед підпільних організацій тільки комуністи мали практичні політичні знання, і то небагато (хіба що у Франції). Але комуністи не дуже хотіли зв’язувати собі руки ґрунтовними програмними заявами, які могли дистанціювати майбутніх тактичних союзників. Тож Опір мало що заклав у фундамент післявоєнних реформ, окрім хитромудрих тверджень про наміри та деяких загальників, — і навіть вони, як зазначив у серпні 1944 року Франсуа Моріак попри всю свою симпатію до Опору, були «наспіх накиданими витворами фантазії».

Однак усі — як політики, так і учасники Опору — погоджувалися щодо одного: «планування». Катастрофи міжвоєнних десятиліть — втрачені можливості після 1918 року, Велика депресія після обвалу фондових бірж у 1929-му, яма безробіття, нерівність, несправедливість та неефективність вільного капіталізму, який підштовхнув дуже багатьох до спокуси авторитаризму, нахабна байдужість пихатих керівних еліт і некомпетентність негодящого політичного класу — усе це, здавалося, свідчить про абсолютну неспроможність добре організувати суспільство. Щоб повернути втрачену привабливість, демократія мала бути спланованою .