Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

І так діяли не лише німці. Щоденна італійська газета нової Християнсько-демократичної партії в день смерті Гітлера оприлюднила схожий заклик до забуття. «Ми маємо сили забути! — проголошувала вона. — Забудьте якнайшвидше!». На Сході найпотужнішим козирем комуністів стала обіцянка розпочати все з нового аркуша в країнах, де кожному було що забути: те, що коїли з ними, чи те, що вчинили вони самі. У всій Європі панувало неабияке бажання залишити минуле позаду й почати все спочатку, дотримуючись поради Ісократа афінянам в кінці Пелопоннеських воєн: «Урядуймо разом так, ніби не сталося нічого поганого».

Ця недовіра до спогадів про події нещодавнього минулого, пошук зручних міфів про антифашизм (у Німеччині — про борців із нацизмом, у Франції — про Опір, а в Польщі — про жертви) була найважливішою та невидимою спадщиною Другої світової війни в Європі. У своєму позитивному втіленні це пришвидшувало національне відновлення, дозволивши таким особам, як маршал Тіто, Шарль де Ґолль чи Конрад Аденавер, запропонувати своїм співгромадянам правдоподібне і навіть варте гордості уявлення про себе. Навіть Східна Німеччина заявляла про шляхетну точку відліку, вигадану традицію: міфологізоване й загалом значною мірою вигадане комуністичне «повстання» в Бухенвальді у квітні 1945 року. Такі історії дозволяли країнам, що пасивно страждали у війну (як-от Нідерланди), відкласти вбік спогади про власні компроміси, а тим, де боротьба мала не завжди правильні наслідки (приміром, у Хорватії), — поховати пам’ять про це в заплутаній історії різних проявів героїзму.

Без такої колективної амнезії приголомшливе післявоєнне відновлення Європи було б неможливе. Безперечно, багато з того, що викинули з пам’яті, пізніше поверталося і не давало спокою. Однак лише значно пізніше стало зрозуміло, як сильно післявоєнна Європа спиралася на засадничі міфи, які з плином років руйнувалися і відходили в небуття. В умовах 1945 року, на вкритому руїнами континенті, було дуже вигідно поводитися так, ніби минуле справді мертве й от-от має початися нова доба. Ціною цього було певне вибіркове та колективне забування, особливо в Німеччині. Однак усім багато чого хотілося викинути з пам’яті, а в Німеччині — і поготів.

Масштаб європейської катастрофи створював нові можливості. Війна змінила все. Знову жити так, як до 1939 року, було неможливо практично ніде. Такий погляд, звичайно, поділяла молодь та радикали, однак очевидність цього твердження так само розуміли і проникливі спостерігачі зі старшого покоління. Шарль де Ґолль, який походив із католицької буржуазної родини з півночі Франції та якому на момент звільнення країни було 54 роки, висловився щодо цього вельми влучно: «Під час катастрофи, під тягарем поразки, у головах людей сталася велика зміна. Для багатьох лихо 1940 року здавалося поразкою керівного класу та системи в кожному її прояві».

Однак проблеми почалися не в 1940 році — ані у Франції, ані деінде. Борцям із фашизмом здавалося, що вони весь час воюють не лише з військовими окупантами та їхніми місцевими заступниками, а з цілою політичною та соціальною системою, яку вони вважали безпосередньо відповідальною за ті лиха, які пережили їхні країни. Саме політики, банкіри, бізнесмени та солдати міжвоєнних років, які зрадили жертв Першої світової війни й заклали основу для Другої, привели їхні країни до катастрофи. Це були «винні» («Guilty men»), як писали в одній британській брошурі, що вщент розкритикувала консервативних поборників політики умиротворення до 1940 року. Саме вони та їхня система опинилися в центрі планів щодо післявоєнних змін.

Отже, опір повсюдно був імпліцитно революційним. Це було закладене в його логіці. Відкидання суспільства, яке породило фашизм, природно означало «мрію про революцію, яка почне все із чистої дошки» (за словами Італо Кальвіно). У більшості країн Східної Європи дошку, як ми бачили, справді витерли начисто. Але навіть у Західній Європі панувало очікування кардинальної та стрімкої суспільної трансформації: зрештою, хто б міг стати їй на заваді?