Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Низьку результативність зусиль союзників підтверджують і дані опитувань громадської думки, проведені в перші післявоєнні роки. У жовтні 1946 року, коли закінчився Нюрнберзький трибунал, тільки 6% німців були готові визнати, що він здався їм «несправедливим», однак через чотири роки таку думку поділяв кожен третій. У цьому немає нічого дивного, позаяк упродовж 1945‒1949 років стабільна більшість німецьких громадян вважали, що «нацизм був хорошою ідеєю з поганим втіленням». У листопаді 1946 року 37% німців, які взяли участь в опитуванні в американській зоні, вважали, що «винищення євреїв, поляків та інших не-арійців було необхідним для безпеки німців заходом».

За даними того самого опитування, проведеного в листопаді 1946 року, кожен третій німець погоджувався з тезою, що «євреї не повинні мати такі самі права, як представники арійської раси». Це не надто дивно, враховуючи, що респонденти прожили дванадцять років за авторитарного уряду, відданого цій ідеї. Що справді дивує, то це опитування, проведене шість років по тому, згідно з яким дещо вища частка західних німців (37%) погоджувалася з тим, що для Німеччини було б краще, якби на її території не було євреїв. Також того самого 1952 року 25% західних німців визнали, що були про Гітлера «хорошої думки».

У зоні радянської окупації ставлення до нацистської спадщини було дещо іншим. Попри те, що радянські судді та юристи брали участь у Нюрнберзьких процесах, денацифікація на Сході полягала насамперед у колективному покаранні нацистів та їх викоріненні з усіх сфер життя. Місцева комуністична влада не мала жодних ілюзій щодо подій, які відбулися. Як сказав Вальтер Ульбріхт, майбутній лідер Німецької Демократичної Республіки, у промові перед представниками Німецької комуністичної партії лише через шість тижнів після поразки його країни, «трагедія німецького народу в тому, що він підкорився банді злочинців… Німецький робітничий клас та працездатне населення зробили помилку перед історією».

Це твердження містило більше, ніж готові були визнати Аденавер чи більшість західнонімецьких політиків, принаймні публічно. Але Ульбріхта, як і радянську владу, якій він підпорядковувався, цікавили не так ретрибуції за нацистські злочини, як зміцнення комуністичної влади в Німеччині та викорінення капіталізму. У підсумку попри те, що денацифікація в радянській зоні подекуди зайшла далі, ніж на Заході, вона спиралася на два хибні тлумачення нацизму: одне — прив’язане до комуністичної теорії, а друге — кон’юнктурно-опортуністичне.

Те, що нацизм — це лише фашизм, а фашизм, зі свого боку, витвір капіталістичного егоїзму в кризовий момент, було марксистською догмою та радянською офіційною доктриною. Відповідно, радянська влада мало зважала на виразно расистський бік нацизму та його геноцидні наслідки, натомість зосередившись на арештах і позбавленнях майна підприємців, заплямованих чиновників, учителів та всіх тих, хто був винний у захисті інтересів соціального класу, який нібито підтримував Гітлера. У цьому радянське нищення нацистської спадщини в Німеччині нічим принципово не відрізнялося від тих суспільних трансформацій, які втілював Сталін в інших частинах Центральної та Східної Європи.

Опортуністична політика совєтів стосовно колишніх нацистів була виявом слабкості. В окупованій Німеччині комуністи не мали сильного руху, а їхня поява на хвості в Червоної армії навряд чи сприяла зростанню прихильності до них. Єдине, що могло дати їм політичну перспективу, окрім насильства та виборчих маніпуляцій, — це апелювання до прорахованого особистого інтересу. На сході та півдні комуністи досягали цього, заохочуючи вигнання етнічних німців та позиціонуючи себе як гарантів і захисників нових (польських, словацьких, сербських) загарбників спорожнілих німецьких ферм, підприємств і квартир. Звичайно, у самій Німеччині це було неприйнятно. В Австрії місцева комуністична партія під час виборів наприкінці 1945 року припустилася помилки, відмовившись від потенційно визначальної підтримки нацистів молодших чинів та колишніх членів партії. Цим вона прирекла комунізм у післявоєнній Австрії на поразку. У Берліні цей урок засвоїли. Тож Комуністична партія Німеччини (KPD) вирішила запропонувати свої послуги та захист мільйонам колишніх нацистів.

Обидва підходи — доктрина та розрахунок — не обов’язково суперечили один одному. Певна річ, Ульбріхт і його колеги вважали, що шлях до очищення Німеччини від нацизму лежить через соціально-економічні перетворення. Особиста відповідальність чи моральне перевиховання не надто їх цікавили. Та водночас вони розуміли, що нацизм — це не чари, якими оповили безневинний німецький пролетаріат. Німецький робітничий клас, як і німецька буржуазія, не впорався зі своїми обов’язками. Але саме з цієї причини, за вдалого поєднання батога і пряника, у нього було більше шансів пристосуватися до комуністичних ідеалів. Та й у будь-якому разі влада в Східній Німеччині (власне, як і в Західній) практично не мала вибору: як іще вони могли дати раду з країною, не вдаючись до допомоги колишніх нацистів?