Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Подібні розрахунки були наявні і в Німеччині. Але там місцеве населення не мало слова в питанні вирішення власної долі. У тій самій Московській декларації від 30 жовтня 1943 року, яка звільняла Австрію від відповідальності за відданість нацизму, cоюзники попередили Німеччину, що вона відповідатиме за свої воєнні злочини. Обіцянки було дотримано. Упродовж 1945‒1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені переступи, скоєні в ім’я нацизму та задля досягнення його цілей.

Найвідоміший серед цих процесів — Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив найголовніших нацистських лідерів із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити їх там, де були скоєні їхні злочини. Процеси над воєнними злочинцями не припинялися впродовж періоду союзницької окупації Німеччини: у західних зонах понад п’ять тисяч осіб були визнані винними у воєнних злочинах або злочинах проти людства, трохи менше восьмисот — засуджені до найвищої міри покарання, і зрештою страчені — 486. Остання страта відбулась у Ландсберзькій в’язниці в червні 1951 року на тлі численних прохань німців про помилування.

Про те, щоб карати німців лише за лояльність до нацизму, навіть не йшлося, хоча Нюрнберзький суд і дійшов висновку, що нацистська партія — це злочинна організація. Нацистів було надто багато, а аргументи проти колективних вироків — надто переконливі. У кожному разі ніхто б не знав, що робити із судовим рішенням про подібну провину багатьох мільйонів людей. Утім відповідальність нацистських лідерів не викликала сумнівів, як і їхня подальша доля. За словами Телфорда Тейлора, одного з прокурорів США в Нюрнберзі та головного прокурора подальших процесів, «надто багато людей вважали, що неправомірно постраждали від лідерів Третього Райху, і вимагали справедливого суду ».

Від самого початку суди над німецькими військовими злочинцями апелювали не лише до справедливості, але й до виховання. Головний Нюрнберзький процес двічі на день транслювали на німецькому радіо, а нагромаджені свідчення використовували в школах, кіно та центрах перекваліфікації по всій країні. Однак зразкові результати процесів були не завжди самоочевидними. У низці ранніх процесів над командувачами та охоронцями концентраційних таборів багатьом узагалі вдалося уникнути покарання. Їхні адвокати вдало використали англо-американську систему змагального правосуддя, піддаючи перехресному допиту та приниженням свідків і колишніх в’язнів концтаборів. Під час процесу в Люнебурзі над працівниками табору в Берген-Бельзені (із 17 вересня по 17 листопада 1945 року) британські адвокати досягли певного успіху, довівши, що їхні підзахисні лише виконували (нацистські) закони: 15 із 45 підсудних виправдали.

Тож важко з’ясувати напевно, які наслідки суди над нацистами мали для політичного та морального перевиховання Німеччини й німців. Безперечно, чимало людей обурювалися тим, що це було «правосуддя переможців» — а саме так і було. Однак водночас то були реальні процеси над реальними злочинцями за безсумнівно кримінальні вчинки, і вони встановлювали прецедент надзвичайної ваги для майбутньої міжнародної юриспруденції. Під час процесів та розслідувань 1945‒1948 років (коли Комісію ООН з воєнних злочинів розпустили) було оприлюднено надзвичайну кількість письмових та усних свідчень (зокрема тих, які стосувалися німецьких планів із винищення європейських євреїв) — саме тоді, коли німцям, та й не лише їм, найбільше хотілося все якнайшвидше забути. Вони чітко дали зрозуміти, що, якщо особа вчинила злочин з ідеологічних чи державних міркувань, відповідальність за це лягала на цю особу, і це каралося згідно із законом. Виконання наказу не було виправданням.

Утім процеси над німецькими воєнними злочинцями, проваджені союзниками, неминуче мали два недоліки. Численні експерти з Німеччини та Східної Європи засудили участь радянських прокурорів та суддів як лицемірство. Поведінка Червоної армії та дії Радянського Союзу на «звільнених» ним територіях ні для кого не були таємницею. Насправді тоді про них напевно знали і писали більше, ніж у подальші роки. До того ж у пам’яті людей усе ще були свіжі спогади про чистки та розправи 1930-х років. Те, що совєти судили нацистів — часом за ті самі злочини, які вчиняли вони самі, — знецінювало Нюрнберг та інші процеси, перетворюючи їх на вправляння з антинімецької помсти. Як сказав Джордж Кеннан, «єдиним висновком, який випливав із цього процесу, було те, що очільників одного уряду за одних обставин за такі злочини можна було відбілити й пробачити, а іншого — за інших обставин — покарати на смерть без виправдання чи пробачення».