Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Радянська присутність у Нюрнберзі була ціною, яку довелося сплатити за військове союзництво та неабияку роль Червоної армії в поразці Гітлера. Але другий недолік трибуналів полягав у самій природі судового процесу. Саме через те, що особисту провину очільників Третього Райху, починаючи із самого Гітлера, встановлювали так повно і скрупульозно, багато німців повірили в те, що решта з них не несе жодної провини, що загалом німецький народ — так само пасивна жертва нацизму, як і всі інші. Можливо, нацистські злочини і були «скоєні в ім’я Німеччини» (цитуючи слова колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, вимовлені п’ятдесят років по тому), але мало хто по-справжньому розумів, що це справа рук німців.

Американці це добре усвідомлювали, тому у своїй зоні одразу ж розпочали програму перевиховання та денацифікації. Метою програми було заборонити Нацистську партію, знешкодити її коріння й посіяти зерна демократії та свободи в громадському житті німців. Армію США в Німеччині супроводжували безліч психологів та інших фахівців, які мали визначити причину, чому німці зайшли так далеко. Британці також реалізували подібні проєкти, хоча й із більшим скепсисом та меншими ресурсами. Французів це майже не цікавило. Натомість радянські сили спершу висловили із цим цілковиту згоду, тож заходи з агресивної денацифікації були одним із небагатьох пунктів, щодо яких Об’єднані окупаційні сили принаймні якийсь час мали консенсус.

Німеччина та Австрія: зони союзницької окупації

Справжня проблема полягала в тому, що будь-яку послідовну програму з викорінення нацизму з німецького життя в умовах 1945 року просто неможливо було втілити. Генерал Луцій Клей, американський головнокомандувач військової адміністрації, зауважував: «Нашою найбільшою адміністративною проблемою було знайти достатньо компетентних німців, які не були тим чи іншим чином пов’язані чи залучені до нацистського режиму… Надто часто здавалося, що єдині, хто мають відповідну кваліфікацію, — це кар’єрні держслужбовці, більшість з яких — більш ніж формальні учасники (за нашим визначенням) діяльності Нацистської партії».

Клей не перебільшував. 8 травня 1945 року, коли війна в Європі закінчилася, у Німеччині налічувалося 8 мільйонів нацистів. У Бонні зі 112 лікарів 102 були членами партії — чинними чи колишніми. У зруйнованому Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби — чиї вміння незамінні для відновлення систем водопроводу та каналізації, а відповідно попередження епідемії — нацистами були 18. Саме такі люди неминуче мусили обійняти посади в цивільній адміністрації, інститутах охорони здоров’я, службах міської відбудови та приватному секторі в післявоєнній Німеччині, нехай і під наглядом союзників. Про те, щоб просто викреслити їх з німецького життя, не могло бути й мови.

Утім такі спроби були. У трьох західних зонах окупованої Німеччини, більшу частину яких контролювали Сполучені Штати, було заповнено 16 мільйонів Fragebogen (анкет). Американська адміністрація внесла три з половиною мільйони німецьких громадян (близько чверті населення зони) до списку «підсудних випадків», хоча більшість з них так і не постала перед місцевими денацифікаційними трибуналами, створеними в березні 1946 року під відповідальність Німеччини, але під наглядом союзників. Цивільні особи в Німеччині в примусовому порядку відвідували концентраційні табори та переглядали фільми із зображенням нацистських звірств. Учителів-нацистів звільнили з роботи, бібліотечні фонди оновили, газети та періодичні видання взяли під прямий контроль союзники, призначивши для них нових редакторів і власників, які щиро сповідували антинацистські погляди.

Та навіть цим заходам чинили значний опір. 5 травня 1946 року майбутній канцлер Західної Німеччини Конрад Аденавер публічно виступив проти заходів із денацифікації під час своєї промови у Вупперталі, вимагаючи, щоб «людям, лояльним до нацистів», дали спокій. Два місяці по тому в промові перед членами своєї партії, новоствореного Християнського-демократичного союзу, він знову повторив цю тезу: денацифікація тривала надто довго і не принесла нічого доброго. Занепокоєння Аденавера було щирим. Він вважав, що цькування німців звинуваченнями в злочинах нацистів — на судах, трибуналах чи перевиховних заходах — радше призведуть до підйому націоналізму, аніж зумовлять щире каяття. На думку майбутнього канцлера, доцільніше було дозволити і навіть заохочувати мовчання на цю тему, оскільки в його країні нацизм вкорінився дуже глибоко.