Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

У Греції попри те, що у воєнний час колабораціонізм серед урядової та підприємницької верхівки справді був поширений, післявоєнні чистки були спрямовані не на правицю, а на лівих. Цей випадок був унікальним, але показовим. Громадянська війна 1944–1945 років переконала британців, що тільки рішуче відновлення консервативного режиму в Афінах могло стабілізувати цю маленьку, але стратегічно важливу країну. Чистка або інші залякування підприємців та політиків, які співпрацювали з італійцями чи німцями, могли б призвести до масштабних наслідків у країні, де революційно налаштована лівиця, здавалося, готова була захопити владу.

Отже, загрозою стабільності в Егейському морі та на Південних Балканах після німецької армії, що відступала, стали грецькі комуністи, які добряче зміцнили свої позиції, та їхні союзники-партизани в горах. Надзвичайно мало осіб дістали суворе покарання за колаборацію з країнами Осі під час війни, але стосовно лівих смертну кару призначали направо і наліво. Оскільки в Афінах чітко не розрізняли лівих партизанів, які боролися проти Гітлера, та комуністів-підпільників, що намагалися скинути післявоєнний грецький уряд (і це справді найчастіше були ті самі люди), у подальші роки в судах і тюрмах швидше опинялися учасники руху Опору, а не їхні вороги-колаборанти. Окрім вироку та ув’язнення, їх також на багато десятиліть виключали з громадського життя. Розплачуватися доводилося навіть їхнім дітям та онукам, яким відмовляли в роботі в роздутому державному секторі аж до 1970-х років.

Отож чистки та судові процеси в Греції були відверто політично обумовлені. Але в певному розумінні такими само були і більш традиційні процеси в Західній Європі. Будь-який судовий процес, що постає як безпосередній наслідок війни чи політичної боротьби, є політичним. Атмосфера на суді П’єра Лаваля та Філіппа Петена [29] Філіпп Петен (1856–1951) — лідер режиму Віші в 1940–1944 роках. П’єр Лаваль (1883–1945) — активний діяч колабораційного режиму Віші під час Другої світової війни та його голова (прем’єр-міністр) в 1942–1944 роках. Після звільнення Франції Петена і Лаваля звинуватили в державній зраді й засудили до смертної кари, яку у випадку Петена замінили на довічне ув’язнення. — Прим. пер., прим. наук. ред. у Франції або шефа поліції П’єтро Карузо [30] П’єтро Карузо (1899–1944) — керівник фашистської поліції в Римі, один з організаторів масової страти 335 осіб 24 березня 1944 року в Ардеатинських печерах. Це була відплатна акція проти членів італійського руху Опору, які здійснили напад на німецьких солдатів у Римі за день до того. Після звільнення Італії Карузо засудили до смертної кари і стратили. — Прим. наук. ред. в Італії сильно відрізнялася від звичайних судових процесів. У цих та багатьох інших післявоєнних судах і чистках ключову роль відігравало зведення рахунків, кровопролиття, помста й політичні розрахунки. Це потрібно пам’ятати, коли ми говоритимемо про післявоєнні ретрибуції в Центральній та Східній Європі.

Поза сумнівом, з погляду Сталіна та радянських окупаційних урядів на всіх територіях під контролем Червоної армії, судові процеси та інші покарання колаборантів, фашистів і німців завжди й насамперед були способом усунути з місцевої політичної та суспільної арени перешкоди для комуністичної влади. Те саме стосувалося Югославії Тіто. Багатьох чоловіків і жінок звинуватили у фашистських злочинах, тоді коли їхньою найбільшою провиною було членство не в тому національному чи соціальному угрупованні, належність до незручної релігійної спільноти чи політичної партії або просто небезпечна популярність чи впізнаваність серед місцевого населення. Чистки, позбавлення землі, заслання, тюремні вироки й страти, які мали на меті винищення звинувачених політичних супротивників, стали, як ми побачимо, важливим підготовчим ґрунтом у процесі суспільних та політичних перетворень. Проте водночас вони були спрямовані й на покарання реальних фашистів та воєнних злочинців.

Отже, під час атаки на Католицьку церкву в Хорватії Тіто також судив сумнозвісного загребського кардинала Алойзіє Степінаца, апологета деяких найбільших злочинів хорватського режиму усташів, якому поталанило прожити наступні чотирнадцять років під домашнім арештом аж 1960 року, коли він помер у власному ліжку [31] У 1998 році папа Іоанн Павло II оголосив Степінаца мучеником і зарахував до лику блаженних. — Прим. пер. . Лідера четників Дражу Михайловича судили і стратили в липні 1946 року. Після нього упродовж двох років після звільнення Югославії скарали на смерть багато десятків тисяч інших не-комуністів. Усі вони стали жертвами політично мотивованої політики помсти. Але, з огляду на їхні дії під час війни в складі четників, усташів, словенської Білої гвардії чи озброєного руху Домобранців, чимало з них отримали б суворі вироки за будь-якої правової системи [32] Домобранство за воєнного часу було хорватським внутрішнім військом. Звичайно, партизани-комуністи Тіто нерідко поводилися не краще, але вони перемогли. . Югослави стратили та депортували багатьох етнічних угорців за ту роль, яку вони відіграли у воєнних різанинах у Воєводині в січні 1942 року, а їхню землю розподілили серед прибічників нового режиму — не-угорців. То був прорахований політичний крок, однак у багатьох випадках провина жертв справді відповідала обвинуваченню.