Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

І сутністю, і формою ухвала більше нагадує акт беззастережної капітуляції. «Лагідні» вмовляння могутньої мілітарної сили піти хоч на якісь поступки не були почуті. Вона з презирством відкинула «згоду» українських соціалістів-федералістів «пожертвувати своєю соціалістичною невинністю» (П. Христюк) і рівно за добу розпочати формування гетьманського кабінету. Було вже запізно ( « zu spat », як висловився той самий всесильний генерал Гренер). Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча декотрі його члени були українцями за національністю. «Почалась диктатура російсько-жидівсько-польсько-"малоросійської" буржуазії на Україні» [428].

2 травня делегацію в складі В. Винниченка, С. Єфремова. М. Салтана, К. Лоського та П. Андрієвського прийняв начальник штабу німецьких військ в Україні генерал В. Гренер. Члени делегації ознайомили останнього з умовами входження представників українських політичних партій до нового уряду України: усунення від влади П. Скоропадського; саморозпуск Центральної Ради; формування тимчасового законодавчого органу — Державної Ради з представників усіх верств населення; скликання Установчих зборів після встановлення спокою в державі. Непоступливість німецького командування змусила згадані українські партії дещо змінити свою позицію. Вони висунули нові умови входження до складу гетьманського уряду: основою державного устрою України мала стати вироблена Центральною Радою конституція; представники українських партій повинні були отримати більшість портфелів, зокрема, місця прем’єр-міністра, міністра закордонних справ, земельних справ і освіти; Головою Ради міністрів пропонувався С. Шелухін. Зміст пропозицій українських партій свідчив про те, що вони визнавали тимчасовість гетьманської влади.

Однак і на ці пропозиції В. Гренер дав негативну відповідь. Саме в цей час було завершено формування гетьманського уряду. Крім того, населення України практично не відреагувало на усунення від влади Центральної Ради. Таким чином, провідні українські партії виявились усунутими від участі в роботі Ради міністрів Української Держави. Серед них опинилися і соціалісти-федералісти, які, вочевидь, дещо „переграли”, перехитрували самих себе. Публічно доводячи, що не збираються поривати з українським революційним, навіть соціалістичним табором, вони потім гучно „ображались”, що німці вкупі з гетьманцями сформували уряд без них.

Їхня «опозиційність» до режиму виявилась на партійному з'їзді (Київ, 10–12 травня 1918 р.) і пояснюється головним чином невдалим завершенням переговорів з німцями про утворення кабінету міністрів.

Ображені тим, що влада перейшла до рук неукраїнської буржуазії, есефи ухвалили кілька «сердитих» постанов, спрямованих як проти німецьких військових властей, так і проти новосформованого гетьманського уряду.

У постанові з'їзду «В справі відношення до Центральних Держав» говорилося: «Партія с.-ф., виходячи з того, 1. Що українське громадянство ніколи під час війни не було перейняте шовіністичною і якою-будь ненавистю і ворожістю до Центральних Держав, 2. Що, коли німецько-австрійське військо приходило на допомогу проти большевиків, на нього дивилося українське громадянство взагалі і наша партія зокрема, як на військо дружньої нам держави, 3. Що поводження уряду Голубовича часом не вдовольняло справедливих вимог дружнього війська, яке прийшло на допомогу, партія разом з тим констатує: 1. Що в деяких випадках поведінка німецького командування також була невідповідною дружнім державним взаємним відносинам, 2. Що втручання німецького командування до справ вищої політики на Україні, образа парляменту України — Центральної Ради, розгон її, встановлення німецькою силою гетьманства і абсолютно недемократичного та москвофільського своїми тенденціями уряду викликає протест, як з боку партії, так і всього українського громадянства, проти цього тільки почасти задрапованого втручання в життя чужої держави» [429].

Дуже важливою з погляду з'ясування політичного обличчя УПСФ, обраного нею курсу була постанова з'їзду «В справах тактики і відношення до моменту». В документі зазначалося: «1. До конституції, яку видав гетьманський уряд, партія відноситься рішуче негативно, як до абсолютистичної і антидемократичної; так само недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним уважає партія сучасний кабінет міністрів, ставиться в рішучу опозицію до нього і забороняє своїм членам вступати в його склад. 2. В своїй роботі партія має боротися проти всякого замаху на нашу державність, проти шовінізму та всякої національної ворожнечи. 3. Ідучи назустріч народові і виходячи з його інтересів, партія звертає якнайбільшу увагу на організаційну та культурну роботу серед мас, яко підвалину державного, політичного, соціяльного й національного відродження України» [430].