Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Торкаючись питання про реальну владу в Україні після квітня 1918 р., П. Христюк промовисто зазначає: «Генерал Гренер був "душею" переворота і фактично довший час був "верховною владою" на Україні: формував Скоропадському кабінети, диктував йому ріжні "патріотично-самостійницькі" заяви і так далі» [433].

Рішуче засуджуючи дії німецьких та австрійських військових, відчуваючи гостру відразу до гетьмана, лідери українства спочатку намагались вплинути на німецьке командування — «справжнього господаря ситуації», вірніше — умовити його зберегти республіканський лад, скасувати гетьманське законодавство, а самого П. Скоропадського прогнати. Проте окупанти не збирались відступати від уже зробленого, й українці «здались». В особі свого лідера — В. Винниченка — вони погодились на нові реалії, прохаючи хіба що йменувати П. Скоропадського тимчасовим президентом Української Республіки, скасувавши назву «гетьман».

Як не дивно, однак викладені факти знайшли зовсім відмінне тлумачення у працях Г. Папакіна. Він чомусь уважає, що „генерал В. Гренер — головний „аранжувальник” німецької політики в Україні — хотів, щоб перший кабінет Української держави складався з представників поміркованих лівих сил”, на що, буцімто, не згодився П. Скоропадський [434].

У такому разі виникають питання: проти кого, як не проти „поміркованих лівих сил” німці ініціювали й провели державний переворот? І якою була б логіка повернення їх „у владу” після 29 квітня 1918 р.? Зовсім незрозумілий контекст, у якому Г. Папакін пояснює відставку М. Устимовича — невже за те, що намагався всупереч П. Скоропадському і на догоду німцям сформувати „лівий кабінет”?

По-перше, сам П. Скоропадський відзначав, що прибічники того, щоб міністрами були „виключно українці відомого шовіністичного толку”, „галицького напрямку”, серед німців виступав один полковник Штольценберг, виразник австрійських інтересів, за що невдовзі й був відкликаний німецьким командуванням (тим же В. Гренером) з Києва [435]. Загалом же німецька позиція тут була цілком певною, спрямованою проти українських соціалістичних партій.

По-друге, П. Скоропадський насправді хотів мати в своєму уряді побільше представників українського демократичного табору, особливо українських соціалістів-федералістів. Однак патріотично орієнтовані сили, за рідкісним особистісним винятком, не могли піти на компроміс з режимом, який вважали антинаціональним. Більшість політично свідомих елементів побоювались скомпрометувати себе будь-якою лояльністю до режиму, не бажали зажити в очах мас негативного іміджу.

І як уже не раз бувало впродовж попереднього року революції, народні маси виявились явно послідовнішими у своєму ставленні до новоствореної влади, аніж ті, хто від їх імені брав на себе сміливість говорити і діяти на вищих щаблях політики.

8–10 травня 1918 р. в Києві відбувся Другий Всеукраїнський селянський з'їзд. Підготовка до нього розпочалась ще наприкінці листопада 1917 р., однак через несприятливі обставини він кілька разів відкладався на пізніший термін й нарешті був призначений на початок травня 1918 р. Перші делегати прибули на з'їзд ще до гетьманського перевороту, частина дізналася про зміну влади по дорозі до Києва, частина так і не дісталася до столиці — селянські посланці були заарештовані або ж повернуті назад гетьманцями чи німцями. Звістка про заборону з'їзду викликала гнівну реакцію селян — вони масово посунули до Києва. На момент відкриття форуму в місті зібралось близько 12 тисяч селянських депутатів з усіх кінців України. Німці й гетьманці силою зброї розігнали селян, що прибули на перше засідання, а частину заарештували. Тоді селяни провели свої засідання в Голосіївському лісі, могутньо заманіфестувавши своє несприйняття гетьманського режиму.

З'їзд постановив «з презирством відкинути утворену панами, великими землевласниками і сільськими кулаками та капіталістами гетьманську владу, як явно самозванну й таку, що не має ніякої опори та признання з боку демократичних кіл України» [436].

Делегати рішуче засудили втручання у внутрішні справи України австро-німецьких військ, розгін ними Центральної Ради й запровадження гетьманщини, «яка підтримується лише невеличкою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народньої Республіки і до всіх здобутків революції» [437].

З'їзд вінчала одностайно ухвалена делегатами на доповідь О. Щадилова постанова-заклик. У ній, зокрема, говорилось: