Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Ознайомившись із заявою, генерал П. Скоропадський відрядив на з'їзд хліборобів свого генерального писаря І. Полтавця-Остряницю і осавула І. Зеленевського, які оголосили записану зі слів гетьмана відповідь:

«Вірні сини України, дорогі брати мої! Коли в такий мент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій. Українська Державна Рада буде скликана зараз же після того, як настане спокій на Україні. Думки, висловлені в заяві вашій, взагалі й мої думки. Буду дбати об тім, аби по змозі сил своїх і обставин задовольнити Ваші бажання дорогих серцю моєму селян-хліборобів. Кличу Вас всіх не жаліючи сил і здоровля до енергійної праці по відбудуванню незалежної Української Держави, ладу і спокою на Україні. Амінь. Гетьман Павло Скоропадський» [424].

Хоча керівник держави явно лукавив, коли стверджував про тотожність своїх думок, надісланій йому заяві від зборів УДХП, делегати вітали відповідь Скоропадського гучним «Слава!» та ухвалили додаткові до заяви постанови: «1) Аби негайно було повернуто хазяїнам пограбоване у них майно; 2) Аби розпущені були комітети і переобрані земства; 3) Аби скасовані були вибори до Установчих Зборів; 4) Аби негайно було видано закон про підданство і про присягу на вірність українській державі» [425].

Провінційні відділи УДХП також вітали «ясновельможного хазяїна», вимагаючи репресій проти «селянської голоти» і нагадуючи про бажання збільшити земельні володіння.

Одначе хлібороби помилились. Гетьман не виправдав сподівань «дорогих братів» і не запросив до уряду жодного їхнього представника.

Держались осторонь від хліборобів-демократів й інші сили, навіть наближені до гетьмана, ладні підтримати його режим.

Йдеться, передусім, про Українську партію соціалістів-федералістів, яка мала соціалістичну назву, демократичну фразеологію, буржуазно-демократичну сутність і займала місце посередині між російськими лібералами й правицею української соціалістичної демократії. УПСФ давно марила «твердою владою, порядком, діловим урядом, реальною політикою».

Ще після повернення Центральної Ради до Києва соціалісти-федералісти почали триматися дедалі опозиційнішого курсу. Вони навіть вимагали заміни Ради як «оджившої свій вік» новим парламентським органом — Державною Радою, що була б сформована «відповідно часові». Не задовольняючись становищем меншості в Раді народних міністрів, есефи 27 квітня 1918 р. вийшли з уряду В. Голубовича [426]. Однак збіг у часі цього кроку з репресіями австро-німецьких окупантів проти Центральної Ради кинув на УПСФ тінь співучасника змови та змусив представників партії заявити, що вони «передумали» і мають намір залишитися в уряді. Прихід до влади П. Скоропадського соціалісти-федералісти зустріли в цілому схвально — як природний крок до «твердої влади».

Однак, коли 30 квітня 1918 р. посланець П.Скоропадського М.Василенко прибув на партійні збори соціалістів-федералістів і запропонував представникам партії взяти участь у роботі гетьманського кабінету міністрів, керівництво УПСФ не дало позитивної відповіді на його пропозиції.

У той же день з ініціативи УПСФ була скликана міжпартійна нарада найвпливовіших українських соціалістичних партій: УСДРП, УПСР, УСС та УПСФ. На ній есефам пропонувалося прийняти пропозицію гетьмана і ввести своїх членів до Ради міністрів Української держави, але керівництво партії, турбуючись про свою „соціалістичну чистоту”, знову відмовилося прийняти пропозицію. Правда. представники УПСФ висловлювали готовність направити до уряду своїх емісарів разом з посланцями УПСР і УСДРП. Однак це було абсолютно нереально. Тому нарада ухвалила сформувати спільну делегацію для переговорів з австро-німецьким командуванням.

Дивною виглядає аргументація, до якої вдалися автори прийнятої ухвали, що з її допомогою передбачалося «переконати» австро-німецькі власті змінити режим. «…Українська влада сама йшла до своєї корінної зміни, — говорилося в документі у його переказі "Киевской мыслью". — Останнє могло би статися тим чином, що Центральна Рада сама розійшлася б і, відігравши свою роль революційного органу, передала б владу новому уряду, утвореному на діловому принципі з представників різних політичних партій і громадських груп. Цей уряд спирався б на нове державне тіло — Державну Раду, в яку увійшли б також представники всіх великих центральних політичних і національних груп, в тому числі й тих, що не входили до складу Центральної Ради» [427].