Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Державний переворот в Україні та прихід до влади П.Скоропадського вітали також підприємницькі кола. 15–18 травня у Києві відбувся з`їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства (Протофісу), на який прибуло близько тисячі делегатів. Установчий з`їзд Протофісу об’єднав більше двадцяти промислових спілок, що діяли на території України. Основне завдання Союзу полягало в об`єднанні всіх відповідних організацій для обговорення і з`ясування проблем піднесення економіки України. Делегати з`їзду вітали нову владу в Україні і висловили цілковиту підтримку гетьманові П.Скоропадському.

Значна увага надавалася аграрному питанню. З`їзд вітав відновлення в Україні приватної власності на землю. Головною метою земельної політики було визнано досягнення найвищої продуктивності сільського господарства. Була прийнята спеціальна додаткова постанова, яка вимагала повернення відібраних селянами землі та майна колишнім власникам із виплатою відшкодування. Проблеми малоземельних селян пропонувалося вирішити через розвиток промислу.

З’їзд окремо розглянув питання взаємовідносин підприємців і робітників. В ухваленій резолюції вказувалося на необхідність чіткого регламентування прав робітників, але без права їхнього втручання у справи підприємців та діяльність адміністрації; перегляду прийнятого Тимчасовим урядом закону про свободу страйків; унормування тривалості робочого дня [416]. Форум підприємців ухвалив окрему резолюцію з питань фінансової політики, де вказувалося на необхідність налагодження кредитної системи в державі.

У центрі уваги з’їзду Протофісу знаходилися й питання необхідності реформування місцевого самоврядування в державі. З’їзд запропонував гетьманові та його урядові внести зміни до міського статуту, зокрема, збільшити відсоток цензових елементів у міських думах, підвищити віковий і прожитковий ценз та ввести 3-куріальну систему виборів. Вищий орган Протофісу закликав своїх делегатів взяти активну участь в економічному та політичному житті Гетьманату. Він поставив завдання залучати своїх членів до роботи в центральних та місцевих органах влади. Після закінчення з’їзду до П.Скоропадського надіслали спеціальну делегацію, яка ознайомила нового керівника України із заявою про готовність цієї політичної сили, яку визнати національно-українською ніяк не можна, співпрацювати з новим режимом.

Отже, соціальною базою державного перевороту 29 квітня 1918 р. та гетьманського режиму були підприємницькі та землевласницькі кола України, частина заможного селянства та праві консервативні партії. Всі вони були незадоволені тими змінами, що сталися після Лютого 1917 р., політикою Центральної Ради та сподівалися, що нова влада допоможе їм вирішувати проблеми, як вони їх вирішували упродовж попередніх десятиліть і століть. Іншими словами, внаслідок державного перевороту до влади повернулися ті класи, які панували в дореволюційний час.

Цілковита контрреволюційна спрямованість політики П. Скоропадського — лейтмотив багатьох авторитетних оцінок всього періоду з 29 квітня до середини грудня 1918 р. «Режім гетьманщини ставав чим далі все більш реакційним і протиукраїнським, — переконано заявляє І. Мазепа. — Йшла рішуча й безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціяльному, так і в національному розумінні… Взагалі доба гетьманщини була штучним припиненням революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку» [417].

Досить прикметною є підсумкова оцінка В. Винниченком всього правління П. Скоропадського. Її не можна назвати ні імпульсивною, ні несподіваною, незваженою. Навпаки, вона може бути прикладом масштабного осмислення найважливіших уроків пережитого Україною, її народом гіркого досвіду. «В цій добі, — наголошує автор "Відродження нації", — історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державности, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така» [418].

В. Винниченка найбільше обурювало те, що внаслідок підступної поведінки русофілів, які заполонили урядові структури, сталася зміна настроїв широких мас щодо власної державності, щодо національної справи, української ідеї. «Але що найшкодливіше було для українського відродження, — зазначав відомий політичний діяч — то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т. п. Роблячи всякі насильства й жорстокості над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім'я української держави» [419].