Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

5. Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти…” [408].

Сутнісна оцінка повноважень, які отримав П. Скоропадський, дає підстави для висновку, що його правління було авторитарним, стало однією з форм диктатури. Воно мало й певну маріонеткову заданість. І з перших днів встановлення гетьманського режиму П.Скоропадський мав дбати про зменшення рівня своєї залежності від командування військ країн Четверного союзу, які були дійсними господарями становища в Україні, а відтак шукав важелі посилення власного впливу на події.

Другий закон носив назву “Про віру”. Він визначав православ’я державною релігією в Україні. Представники інших конфесій мали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами.

Третій закон “Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян” передбачав, що громадяни були зобов’язані захищати свій рідний край. У новій державі всі мали платити встановлені законом податки та відбувати передбачені законодавством повинності. Громадяни могли вільно продавати та купувати майно, вибирати помешкання й вільно виїжджати за кордон. Будь чия власність оголошувалася непорушною. Примусове вивласнення майна закон допускав тільки за відповідну плату. Кожний громадянин мав право утворювати громади і спілки, вільно висловлювати усно й письмово свої думки.

Четвертий з оголошених документів — “Про закони” визначав порядок прийняття вищих державницьких актів Української Держави. Їх мало готувати кожне міністерство і після обговорення в Раді міністрів подавати на затвердження гетьманові.

П’ятим був закон “Про Раду Міністрів і про Міністрів”. Згідно з ним уряд визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Отаман (голова) Ради Міністрів та члени кабінету були підзвітні гетьманові за загальний хід державного управління. Кожний з них відповідав за свій напрям роботи.

Наступний акт — “Про Фінансову Раду” визнавав останню найвищою державною установою з питань фінансової політики та кредиту. Членів Ради призначав гетьман, але в обов’язковому порядку до неї входили отаман (голова) Ради Міністрів, міністр фінансів та державний контролер.

Останнім був закон “Про Генеральний Суд”. Генеральний суд мав стати вищим захисником закону та Вищим судом України [409].

Ці сім законів стали правовою основою функціонування Української Держави.

Гетьман та його уряд обіцяли захищати інтереси всіх соціальних верств населення України, забезпечити рівномірну участь усіх суспільних класів у державотворчому процесі. Однак це завдання було апріорі нездійсненим.

Відразу ж після зміни влади було утворено центр українських партій (ЦУП), який мав координувати їхні дії під час переговорів з німецьким командуванням, до якого було вирішено відрядити делегацію. ЦУП зробив усе можливе, щоб блокувати формування гетьманського уряду. П.Скоропадський, навпаки, прагнув якнайскоріше cформувати свій кабінет. Виконати це завдання було доручено отаману (голові) Ради Міністрів М.Устимовичу {17} (Сахно-Устимовичу) — інженеру-технологу, одному з лідерів УНГ. Він мав залучити до роботи в новому уряді представників поміркованих українських партій та організацій. Однак М. Устимович не впорався з поставленим перед ним завданням. Фактично це був перший незначний успіх ЦУПу щодо блокування дій П.Скоропадського, позбавлення його широкої політичної підтримки. Тому вже 30 квітня гетьман доручив формування кабінету відомому вченому та громадському діячеві — М.Василенку {18} . Перед останнім було поставлено завдання до 1 травня, тобто за добу, завершити створення уряду.

Однак формування уряду виявилося справою об’єктивно складною. розуміння й підтримки в суспільстві кроки нової влади не знайшли, зустрічалися без ентузіазму.

Мабуть, можна почасти погодитись із висновком Г.Папакіна про те, що „державний переворот та відновлення старовинної національної форми правління — гетьманату — на чолі з нащадком гетьманського роду Павлом Скоропадським стали єдиним шляхом подолання… системної суспільної кризи” [410]. Почасти — тому, що справді було реалізовано один із шляхів до подолання наявної суспільної кризи. Однак вважати використаний варіант єдино можливим виходом із ситуації навряд чи можна.

Г.Папакін добре розуміє, що його висновок може бути переконливим лише в разі підтвердження ретроспективним аналізом досвіду 1918 р. Однак саме в цьому елементі він припускається очевидних маніпулювань добре відомими фактами. Історик стверджує, що повалення Центральної Ради „було визнано закономірним фактично всіма політичними силами країни, крім більшовиків та збанкрутілої партії українських есерів…” [411]. Пославшись на свідчення функціонерів гетьманату про підтримку режиму антисоціалістичним блоком, „за яким ішли й росіяни, і євреї, й українці, і поляки, й кадети і октябристи”, на прихильне ставлення до П.Скоропадського дипломатичних і військових представників Німеччини та Австро-Угорщини, інтерес офіційних кіл Франції, яка діяла через масонську агентуру (С.Моркотун), Г.Папакін заключає: „Таким чином можна стверджувати, що проголошення Української Держави 29 квітня 1918 р. не викликало широкого спротиву в суспільстві, за винятком мітингово-анархічних заходів, спровокованих українськими есерами. Навколо гетьмана об’єдналися практично всі політичні рухи, правіші за соціалістів, — самостійники, хлібороби-демократи, представники російських політичних партій та союзів, польські громадські сили, впливові ділові кола (Союз промисловців, торговців та фінансистів — Протофіс), а також широкі непартійні маси землевласницького населення. Він користувався також зовнішньою підтримкою, причому як центральних держав, так і таємних представників Антанти” [412].