Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Загалом, гадається, втручатися в додаткові суперечки з приводу означеного предмету не надто раціонально. Достатньо звернутися до добре відомих документів, що походили з табору німецьких дипломатів і військової адміністрації, і все відразу стає на свої місця, гранично прояснює ситуацію.

2 травня 1918 р. посол фон Мумм повідомляв у Берлін: „За спиною нового уряду стоїть у першу чергу єдина авторитетна в даний час в країні влада — німецьке верховне командування.

Через те можна розраховувати, що нові правителі підуть назустріч будь-якому бажанню генерала Гренера і моєму (тут і далі підкреслено мною — В.С.) як особистого, так і ділового характеру…Дедалі сильне обмеження уряду, ніж те, яке уже проведено до консолідації відносин (дуже вдалий дипломатичний термін — В.С.) не рекомендується…” [396].

Та й справді, чого можна було ще домагатися, коли штаб Ейхгорна із задоволенням констатував, що „на даний момент Скоропадський знаходиться цілком і повністю під впливом головного командування” [397].

А щоб жодних сумнівів ні у кого не виникало та з рішучим бажанням розставити усі крапки над „і”, той же штаб фельдмаршала запропонував відмовитися „від фікції дружньої країни (wenn endlich die Fiktion vom befreundeten Land aufhurt), в якій ми повинні просити дозволу на свої дії у безтолкових або неохайних українських комісарів і комендантів. Головне командування потурбується про те, щоб найменші безпорядки були в корені придушені найрішучішим чином. У цих випадках буде користуватись підтримкою нового уряду” [398].

Німецьке міністерство закордонних справ цілком слушно вичитало в наведених словах буквально наступне: „Передусім необхідно відмовитися від політики, яка зводиться лише до фікції дружньої країни. Новий уряд буде робити те, що ми вважаємо необхідним…” і, бажаючи у найменших деталях погодити дипломатичні дії з військовими, просило уточнити: „Чи означає це, що ми повинні поводитись із Україною не як із державою, яка знаходиться з нами в мирних відносинах, а лише як із окупованою областю [399].

Німецький посол принципово згоджувався з безпардонною лінією військових, у чому він багаторазово запевняв берлінське начальство, однак, відповідно до свого дипломатичного фаху, боязко висловлював думку про те, що бажано „підтримувати на Україні фікцію самостійної дружньої держави постільки, оскільки це співпадає з нашими інтересами”. Серед причин здійснення такої тактики фон Мумм виділив наступні: „..Необхідно рахуватись з суспільною думкою у нас, а також у нейтральних і ворожих нам країнах; необхідно рахуватись з авторитетом українського уряду серед населення, який ми підірвемо, якщо надто різко покажемо, що він [уряд] є лише лялькою (nur Puppe) в наших руках (он як! — В.С.), а урядові установи обслуговують виключно наші інтереси” [400].

Що ж до персони П.Скоропадського, її не надто шанували і перебування при владі ставили в пряму, першочергову залежність „від того, чи залишиться він під німецьким впливом” [401].

Принагідно можна відзначити, що німці вважали брутальні образи на адресу українських діячів цілком виправданими [402].

Новопостала ж влада мовчазно все зносила, бо і в зверненнях до власного народу єдиним аргументом мала все ту ж військову силу, від якої й сама потерпала. Дуже наочно це видно, зокрема, з телеграми товариша (заступника) міністра внутрішніх справ М.Вороновича губернським старостам від 13 травня 1918 р. Урядовий чиновник наказував: „Повідомити населення всіма заходами, а саме: шляхом оголошення на повітових зборах, повідомлення в місцевих офіційних і неофіційних газетах від вашого імені, шляхом розклеювання на помітних місцях відповідних оголошень про те, що вся влада на Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, який визнаний військовим командуванням — німецьким і австро-угорським (підкреслено мною — В.С.), яке виявило готовність на випадок необхідності підтримувати цю владу збройною силою і суворо карати за непослух цій владі у повній єдності з українською адміністрацією” [403].

Отже всі політичні гравці дуже добре знали свої справжні ролі в тогочасному суспільному процесі і ще не навчились маскувати їх.

То ж перша характеристика, яка сама по собі напрошується при аналізі подібних документів (а вони побудовані здебільшого на реалістичній, часом надзвичайно точній оцінці ситуації), зумовлює нагальну, невідворотну потребу звернення до такого терміна як маріонетковість. І перевершити, „перекрити” її не в силах будь-які інші визначення режиму, започаткованого в Україні 29 квітня 1918 р. Вони в кращому разі можуть лише доповнювати, часом „прикрашати” його сутність і спрямування.