Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Австро-німецьке військо виявилося природним спільником усіх антисоціалістичних, антиреволюційних сил і його прихід в Україну став поштовхом для мобілізації правих елементів. Так, серед заможних верств села вирізнялися дві активні групи. Перша — малосвідома національно, підгримувала поміщиків, незалежно від їхньої національної належності. Друга — блокувалася лише з українським поміщицтвом і разом із ним прагнула власної державності і влади в ній. Ідейним виразником цієї групи стала Українська демократично-хліборобська партія, яка в 1917 р. не мала широкої популярності. Її діяльність активізувалася після приходу німецьких військ.

Проведений 7 квітня 1918 р. з'їзд «хліборобів» шести північних повітів Полтавщини ухвалив постанови, якими визнав аграрну політику Центральної Ради руйнівною для держави і народного господарства, зажадав скасування земельного закону від 18 січня 1918 р. та визнання принципу приватної власності, а також негайного повернення поміщикам утраченого майна. «Хлібороби» вимагали забезпечення в УНР однакових прав для всіх громадян, незалежно від суспільного становища й поповнення Центральної Ради своїми представниками. Спеціальна делегація з 200 чоловік на чолі з С. Шеметом намагалась домогтися виконання зазначених рішень у Києві, але, не діставши навіть дозволу виступити на засіданні Центральної Ради, ображена повернулась на Полтавщину. «З цього часу, — вважає П. Христюк, — намітився повний і тісний контакт партії "хліборобів-демократів" з "Союзом Земельних Собственников", направлений на повалення Центральної Ради. Через "Союз Земельних Собственников" партія війшла, як активний чинник, в систему поміщицько-німецької акції проти Центральної Ради. Йшло одверте "братання" великої аграрно-промислово-фінансової буржуазії України з німецькими реакційними генералами, для яких і Центральна Рада, і соціялістичне правительство були чужі і ворожі з їх демократичними традиціями» [354].

За «одвертими реакціонерами», за оцінками П. Христюка, «підтюбцем побігла» і «дрібно-буржуазна українська інтелігенція», «як перед тим бігла за соціалістами». Він має на увазі, передусім, українських соціалістів-федералістів, які, вважаючи ідею державності вищою за будь-яку класову ідею, гадали, за словами С. Єфремова, що «настав час нової революції — революції проти анархії». Для порятунку держави і культури вони вимагали створення коаліційної влади замість Центральної Ради та соціалістичного уряду. Тим самим, вважав П. Христюк, «есефи з завзяттям розчищали ґрунт для грядущого пана в надії, що він не забуде цієї їхньої відданої праці» [355].

Активізувались і соціалісти-самостійники. Вони заявляли про необхідність виправити помилки Центральної Ради, сформувати нову Раду народних міністрів з «ділових людей» і без участі представників національних меншин. Й УПСФ, й УПСС виступали проти скликання Українських Установчих зборів (стриманою була і реакція УСДРП — власне всіх, хто не отримав за результатами виборів, бодай і неповних, скільки-небудь серйозного представництва).

«Йдучи походом проти Центральної Ради і майбутніх Установчих Зборів, — розвиває свою думку П. Христюк, — українська дрібна буржуазія почала, слідом за великою буржуазією, навідуватись, через чорний хід, до своєї надії — німецького командування і прохати його ласкавого заступництва перед ненависним соціялістичним урядом. Так звані хлібороби — власники, демократи і просто поміщики не давали спокою Німцям, добиваючись "справедливого суду". Пруський юнкер тільки руками потирав з задоволення. Коли німецьке командування почало втручатись у внутрішні справи Республіки, українська буржуазія, лицемірно протестуючи проти цього, одночасно запобігливо зазначала в своїх протестах, що те втручання являється фактично цілком обоснованим, що воно викликане бездіяльністю та нездатністю до праці соціалістичного правительства» [356].

Картину, змальовану молодшим колегою по партії, завершує М. Грушевський. Він вважає, що всі праві сили були єдиними в той час у своєму намаганні дискредитувати Центральну Раду, повалити її, припинити здійснювану нею соціальну політику — тим самим поклавши край і Українській революції. Причому колишній Голова Центральної Ради свідчить, що такі тенденції були не поодинокими, не регіонально обмеженими, а всеосяжними. «Польські поміщики Поділля й Волини, — пише він, — звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію приграничних частей України, скасувати в них селянські організації й земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіння й завести примусову селянську працю. Поміщики та їх офіціялісти завязували як найтісніші звязки з австрійськими та німецькими командами, гостили їх офіцерів, шукали їх помочи. Організовували також польські військові части, або, опираючись на давнішнє сформовані легіони, пробували на власну руку касувати земельну реформу й відбирати поміщицькі землі, роздані селянам земельними комітетами.