Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

На лівобережу місцеві, навіть українські поміщики заходились також організувати рух против земельної реформи і соціялістичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домаганнєм, щоб Центральна Рада відставила свій соціялістичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, організувала тимчасове правительство і, віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстаннєм і т. д. Їх депутації заявлялись у німецьких представників. На місцях серед офіцерів німецьких частей також велась з сеї сторони завзята агітація в напрямі скасовання земельної реформи, усунення соціялістичного міністерства і української державности. А найгірше, що паралельно з такими заходами з боку елементів сторонніх, несоціялістичних анальогична агітація за відсуненнє соціалістів від власти й передачу її в руки якоїсь, нікому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й не було) — щоб вона за помічю Німців закріпила українську державність на підвалинах буржуазних, — вели певні групи українських с. — дем. і с. — федералістів, їх преса повела гостру кампанію против українського уряду і Центр. Ради» [357].

Розуміючи всю складність обстановки, Центральна Рада вважала за єдино можливий вихід зі скрути об'єднання українських сил. Цій меті, зокрема, було підпорядковане переформування Ради народних міністрів 24 березня 1918 р., яка набула наступного вигляду: В.Голубович (УПСР) — голова Ради; П.Христюк (УПСР) — державний секретар; М.Ковалевський (УПСР) — міністр земсьских справ; М.Любинський (УПСР) — закордонних справ; Є.Сокович (співчуваючий УПСР) — шляхів; О.Жуковський (УПСР) — військових справ; М.Ткаченко (УСДРП) — внутрішніх справ; Д.Коліух (співчуваючий УСДРП) — харчових справ; Михайлів (УСДРП) — праці; Т.Сидоренко (безпартійний) — пошт і телеграфів; С.Шелухін (УПСФ) — судових справ, В.Прокопович (УПСФ) — освіти; І.Фещенко-Чопівський (УПСФ) — торгівлі і промисловості; О.Лотоцький (УПСФ) — державного контролю; Климович (безпартійний) — фінансів.

Однак ці зміни означали лише формальне завершення урядової кризи. Так, українські соціалісти-федералісти водночас діяли «на два фронти» і за два дні до гетьманського перевороту відкликали своїх представників з Ради Народних Міністрів [358].

Взагалі, ідея перевороту явно домінувала в останні два місяці існування Центральної Ради, Української Народної Республіки. Вона «витала в повітрі» весь час після повернення української влади до Києва. Цим, мабуть, можна пояснити і той факт, що дослідники саме через перспективу державної змови і перевороту розглядають практично всі події березня — квітня 1917 р. У М. Грушевського відповідний параграф має назву «Переворот». У П. Христюка — «Німецьке військо стає по стороні буржуазії і доконує державного перевороту на Україні (розгон Центральної Ради і встановлення гетьманщини)». Промовистий і розділ книги В. Винниченка — «Конфлікт двох сил».

Винниченко, безперечно, формально менше за інших зв'язаний із закликанням німців в Україну, рішучіше за колег по політичній і науковій діяльності підходить до аналізу поведінки й окупантів, й українських правлячих кіл (тут він також уважав свої «руки розв'язаними» після відставки з посади Голови Ради народних міністрів, хоча, заради справедливості, слід зазначити — не скидав відповідальності ні з себе, ні з фракції УСДРП) [359]. Навівши численні приклади викорінювання окупаційною адміністрацією всього, що хоч чимось нагадувало про соціальні здобутки революції, автор робить ряд висновків.

По-перше, мілітарна австро-німецька сила, на яку сперлась українська влада, «була соціально ворожа й чужа українській нації». По-друге, «ще раз підтверджувалось, що слова про рівність демократичних свобод у клясовому громадянстві є тільки переконання наївних і засоб обдурювання більш практичних людей». По-третє, українська влада не могла більше розраховувати на власну, незалежну політику: «коли сіла на німецьку гармату, то повинна пам'ятати: на чийому возі їдеш, того й пісню співаєш». По-четверте, намагання і далі провадити попередній курс (зокрема реалізувати закон про соціалізацію землі) спричинило не просто невдоволення, а роздратування та зростаючу ворожість з боку окупантів і правих українських кіл. Звісно, за таких умов досягнення будь-яких позитивних результатів годі було й чекати. По-п'яте, через усе вищевикладене «стало так виходити, що нікому вже не подобалась бідна хуторянка, Центральна Рада» [360].