Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Микола Скрипник прекрасно розумів це. Вже після Таганрозької наради, на засіданні Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У, 8 червня 1918 р. Г. Пятаков звинуватив М. Скрипника у тому, що той на нараді з представниками Донецько-Криворізького басейну і більшовицької фракції Румчероду (Центральний виконавчий комітет рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської області — В.С.) зробив заяву про можливість на майбутньому з'їзді більшовиків України висловитися проти виділення з РКП комуністів (більшовиків) України у тому випадку, якщо на з'їзді "ліві комуністи" матимуть більшість.

У відповідь М.Скрипник чітко виклав свою позицію. Може виникнути необхідність перегляду таганрозького рішення про виділення парторганізацій України в окрему партію, "якщо на з'їзді утвориться ліво-комуністична більшість, яка буде прагнути це виділення в окрему партію перетворити на засіб боротьби з Російською Комуністичною партією та її політикою" [343].

Стосовно загальнотактичних питань учасники Таганрозької наради суттєвих розбіжностей не виявили. І хоча й з цього питання було прийнято резолюцію "Про тактику партії на Україні", запропоновану М. Скрипником, проект, оголошений від імені А. Бубнова, Г. Пятакова, С. Косіора та інших (за цю резолюцію було віддано 23 голоси), мало чим відрізнявся від ухваленого.

"…Основним завданням партії пролетаріату є організація збройного постання пролетарсько-селянських мас України проти гнобителів, — наголошувалося в документі. — Партія повинна зосередити всі свої сили на зміцненні масових організацій, на розвитку широкої агітації, закликаючи робітників і селян до активних виступів аж до збройної боротьби з німецько-гайдамацькими формуваннями і надавати організаційно-технічну допомогу партизанським загонам, прагнучи до внесення найбільшої організованості в їхню політичну роботу" [344].

На нараді також було визначено ставлення до "лівих" українських соціал-демократів, які вирішили виділитися з лав УСДРП. Більшовицьким організаціям було рекомендовано тісно співробітничати з дійсно революційними елементами цієї партії, які стали на шлях визнання диктатури пролетаріату. Групу цю очолювали П. Буценко, П. Слинько, М. Врублевський.

Для підготовки і скликання конференції (з'їзду) більшовицьких організацій України нарада обрала Організаційне бюро у складі М. Скрипника (секретар), А. Бубнова, Я. Гамарника, В. Затонського, С. Косіора, І. Крейсберга, Г. Пятакова.

Таганрозька нарада відіграла визначну роль у підготовці утворення КП(б)У і виробленні тактики революційної боротьби за відновлення на Україні влади рад.

В історії нерідко трапляється, коли у програші залишаються не лише переможені, а й переможці.

Переконливою ілюстрацією тому є події весни 1918 р.

Отямившись від накинутої проводу УНР „допомоги” з боку Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада заходилась опановувати ситуацію на територіях, що звільнялися від радянської влади, спробувала активною законотворчістю повернути собі прихильність мас, втрачений авторитет.

Ще на шляху до Києва вона звернулася до розв’язання низки проблем, які об’єктивно мали викликати чималий суспільний резонанс. Уже під час перебування в Житомирі було ухвалено низку законів, якими „остаточно впорядковувалась з зовнішнього, формального боку українська державність» [345]. Цими законами від 1 березня 1918 р. в УНР вводився новий стиль, запроваджувалась національна грошова одиниця — гривня, було визначено державний герб республіки — «тризубець з часів Володимира Великого». Центральна Рада ухвалила й закон про громадянство в Українській Народній Республіці [346].

Законотворча діяльність тривала в Києві, який 1–2 березня 1918 р. було зайнято німецькими і українськими військами, а через кілька днів сюди переїхали Центральна Рада й Рада народних міністрів.

Одним із перших актів, виданих у Києві, стала відозва («оповіщення») Української Центральної Ради «До громадян Української Народної Республіки», яким підтверджувалась незмінність соціально-економічного курсу, накресленого Третім і Четвертим Універсалами [347]. Проте ситуація, в якій доводилось розвиватись Українській революції після приходу західних окупаційних військ, зовсім не спростилася, як на те очікували, а, навпаки, дедалі більше ускладнювалась.

Зросли, зокрема, внутрішні суперечності у самій Центральній Раді. Сталося це через те, що до Житомира — Сарн виїжджала лише частина членів вищого представницького органу, а решта залишалась у Києві або ж перебувала в інших місцях. Після поновлення діяльності в повному складі виникли претензії до офіційних документів, лінії поведінки тих, хто їх приймав протягом «житомирського періоду», почались нарікання «на не-демократичну, мовляв, націоналістичну і шовіністичну політику укр. уряду й тих парляментарних груп, що його підтримували» [348].