Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Автори документа торкнулися і питання, яке навряд чи на той час мало однозначне тлумачення — про належність частини Області Війська Донського — а саме Таганрозької округи — Україні: «Відносно вимог наркома Сталіна, щоб Народний Секретаріат України залишив Таганрог, ми лише вкажемо, що Таганрог є частиною території Української Народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати — до Російської чи Української» [331].

Надзвичайне Повноважне посольство висловило прохання до уряду РСФРР «зробити належне роз’яснення щодо виступу наркома Сталіна і тим відвернути можливі наслідки його виступу, які так шкідливо можуть відбитись на боротьбі трудящих мас України за соціалізм» [332].

Як було вичерпано конфлікт — достеменно не відомо. Оскільки з боку української делегації нарікань з цього приводу більше не було, очевидно, В.Леніну, як і завжди, вистачило дипломатичного і політичного хисту, щоб примусити Й.Сталіна зняти напругу [333].

Та навряд чи до цього моменту більше подумки не зверталися і Й.Сталін, і М.Скрипник. І можна допустити, що осадок, який залишила ця історія в пам’яті обох, не раз позначався на їх позиціях щодо складних аспектів розв’язання українсько-російських проблем, а також і на їх особистих стосунках.

…На середину квітня 1918 р. майже вся територія України була зайнята німецькими й австро-угорськими військами. Радянська влада була знищена. Однак опір, вчинений поневолювачам трудящими України, частинами Червоної армії, червоногвардійцями, свідчив про те, що вони не змиряться з долею, яку їм відводили політичні супротивники. Центральний виконавчий комітет рад України 19 квітня 1918 р. в своєму Маніфесті висловлював переконання, що, "незважаючи на нашу теперішню воєнну невдачу, незабаром проб'є час смерті Центральної ради і час остаточного торжества робітників і селян України. В усілякій боротьбі бувають не тільки перемоги, а й поразки. І даремно сподівається контрреволюційна буржуазія, що гайдамацько-німецькі загарбники зуміють надовго утримати владу в своїх руках. Цього не буде" [334].

З окупацією України формально влада знову перейшла до Центральної Ради, але фактично запанувало всевладдя командування окупаційних військ, яке запровадило жорстокий терористичний режим і розпочало планомірну викачку до фатерлянду національних багатств поневоленого краю. Оскільки Центральна Рада вочевидь не справлялася із економічними зобов'язаннями Брестського договору, вона чимдалі ставала гальмом для реалізації планів справжніх господарів становища.

Тим часом німецькі війська підходили до Ростова і Таганрога. До приморського міста саме й евакуювалися ЦВК Рад України та радянський уряд республіки. 18 квітня 1918 р. тут відбулася остання сесія ЦВК, скликана за ініціативи більшовиків [335].

Сесія ухвалила реорганізувати органи влади і управління республіки. Замість ЦВК Рад України та Народного секретаріату створювалося Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. Йому передавалися права і обов'язки вищих органів влади і управління радянської республіки.

Бюро складалося з дев'яти осіб, тому дістало назву "Дев'ятки". Іменували його ще й "Партизанською дев'яткою", "Повстанським Народним Секретаріатом". До складу "Дев'ятки", як багатопартійного органу, входили більшовики А. Бубнов (голова), Г. Пятаков, В. Затонський, М. Скрипник; лівий український соціал-демократ М.Врублевський (він активно працював з більшовиками і вступив до КП(б)У у момент її створення; ліві російські та українські есери С. Мстиславський, О. Сєвєров-Одоєвський, В. Сьомушкін та Ю. Терлецький (останній теж невдовзі став комуністом). На випадок "виходу з ладу" (арешту тощо) членів "Дев'ятки" було обрано дев'ятеро кандидатів, з пропорційною партійною належністю.

Створення такого бойового, з широкими повноваженнями надзвичайного органу цілком відповідало точці зору Г.Пятакова. Як і більшість інших "лівих", він вважав зайвим, як говорив, "ламати комедію радянського уряду, коли це робиться майже на фронті". Саме Є. Бош і Г. Пятаков, які долею знову опинилися поруч, пропонували створити вузький центр і найбільше, якщо не винятково, дбати про військову справу [336].

Згадуючи події лютого — березня 1918 р. і маючи на увазі Народний секретаріат, Євгенія Бош писала у спогадах: "Для мене було цілком ясно, що вести бойову роботу уряд в цілому не може. Я пропонувала роботу звести до обслуговування фронту — масової агітації, формування частин і матеріального обслуговування фронту" [337].