Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Уряд радянської Росії, не маючи змоги надавати відкриту допомогу трудящим України в нерівній боротьбі, окрім моральної підтримки, вдавався до деяких нелегальних акцій. Загалом же у стосунках між двома радянськими республіками після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад виникло чимало неясностей.

Для інформації про рішення з’їзду, а також для досягнення домовленості про форму взаємостосунків між РСФРР і Радянською Україною у зв’язку з підписанням Брестського миру і австро-німецькою окупацією України 26 березня 1918 р. було ухвалено направити до Москви Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату [310]. У спеціальному мандаті значилося:

«Іменем Української робітничо-селянської Республіки.

Робітничо-селянський уряд України — Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради Робітничих, селянських та солдатських депутатів та Народний Секретаріат Української Народної Республіки уповноважує Надзвичайне Повноважне Посольство декларувати самостійність Української Світської Федеративної Республіки перед Урядом Російської Світської Федеративної Республіки і вести переговори з Радою Народних Комісарів відносно заключення договору між обома Світськими Федераціями — Російською та Українською.

Надзвичайне повноважне посольство складається з Голови Народного Секретаріату, Народного Секретаря Закордонних Справ Миколи Олексійовича Скрипника, народного Секретаря Внутрішніх Справ Юрія Михайловича Коцюбинського та Народного Секретаря Освіти і Міжнаціональних Справ Миколи Явтуховича Врублевського. Вищезазначені члени Надзвичайного Повноважного Посольства мають право від імені Робітничо-Селянського Уряду України складати заяви та підписувати договори, обов’язкові для держави Української» [311].

Слова в мандаті звучать досить гучно, навіть урочисто. Та в житті все було не лише значно прозаїчніше, а й часто просто безпорадніше.

Чимало зусиль коштувало, зокрема, документально оформити той же мандат. В умовах поспішної евакуації неможливо було відразу знайти голову ВУЦВК В.Затонського, потім печатку вищого органу державної влади УСРР, з приводу чого М.Скрипник і Г.Лапчинський (тоді тимчасово виконував обов’язки головного писаря Народного Секретаріату) затіяли безрезультатне листування [312]. Комендант Таганрога не мав можливості знайти для повноважного посольства потяга і певний час погоджував з В.Антоновим-Овсієнком питання про те, щоб причепити вагон з високими урядовцями до товарного поїзда та негласно оглянути їх багаж, зірвав екстрений від’їзд до Москви [313]. Не мали практичного наслідку і звертання М.Скрипника, його товаришів до різних відомств у Москві з проханнями прискорити їх проїзд територією РСФРР. Годинами посольство УСРР чекало на станціях оказії і врешті згоджувалось їхати, коли вагон таки чіпляли до товарних ешелонів [314].

Звичайно, все це не додавало ентузіазму, певною мірою дратувало, однак не кидало високих посланців у відчай. Прибувши до Москви, М.Скрипник відразу ж підготував статтю «Новий стан революції на Україні», у якій зробив спробу дати повнішу і точнішу інформацію про події в республіці, які часто висвітлювались невірно російською пресою. У статті йшлося про розстановку сил, настрої мас, ставлення до Брестського миру, взаємини з лівими есерами, про перспективи революційної боротьби. Спеціально виділявся розділ «Мета приїзду до Москви», у якому говорилося: «Нас послав Центральний Виконавчий Комітет українських Рад і Народний Секретаріат, щоб офіційно заявити перед Радою Народних Комісарів і Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом про проголошення другим Всеукраїнським з’їздом Рад незалежності України. Далі, ми приїхали як посольство від незалежної держави, щоб заявити, що наше ставлення до Російської Федерації буде цілком приятельським. Ми добре розуміємо, що в даний момент Радянська влада Росії не може нам прийти на допомогу, але ми сподіваємося на свої власні сили, що зростають з кожним днем, тому що маси все більше розуміють, що їх порятунок — в закріпленні й посиленні на Україні Радянської влади» [315].

1 квітня 1918 р. голова Надзвичайного посольства виступив на засіданні ВЦВК. Розповівши про тяжке становище в республіці, про опір мас окупантам та їх спільникам, М.Скрипник зупинився на рішення ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад: «Весь український з’їзд визнав, що нав’язаний Австро-Німеччиною Російській Федерації мирний договір формально розривав ті федеративні узи, які досі зв’язували Російську Федерацію з Україною. Ми, товиріші, завжди були прихильниками об’єднання всіх трудящих мас, всього робітничого класу, всього найбіднішого класу в єдину силу, що бореться проти єдиного ворога — світового капіталу, і ми завжди боролися проти того, щоб які-небудь шовіністичні спонуки відокремлювали Україну від усієї Радянської Федерації, але зараз цілі боротьби, що однаково стоять перед нами і перед вами, змушують нас визнати, що цей нав’язаний Німеччиною [Російській] Федерації мирний договір формально підриває федеративні узи і український революційний народ стає самостійною радянською республікою. Звичайно, по суті об’єднання обох республік залишається попереднім. Ми впевнені, з’їзд цей заявить гучноголосо у своїй резолюції, ми впевнені, що в подальшій боротьбі трудящих мас федеративний зв'язок буде відновлений в всі радянські республіки об’єднаються в єдину світову соціалістичну республіку» [316].