Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Щодо самого Г. Пятакова, то ще 3 серпня 1917 р. на загальноміській конференції РСДРП(б) у Києві він говорив: у питанні про війну пролетаріат ставить укладення миру в нерозривний зв’язок зі світовою революцією, і таку постановку питання неприпустимо підміняти ідеєю досягнення миру, щоб то не стало, ідеєю сепаратного миру [296]. Остання перспектива, без сумніву, вважав він, — контрреволюційна, оскільки сепаратний мир віддалить торжество соціальної революції.

У ході гострої боротьби у питанні про мир і війну, в кульмінаційний момент, коли почався розгорнутий наступ німецьких і австро-угорських інтервентів, 23 лютого 1918 року ЦК РСДРП(б) в умовах реальної небезпеки ухвалив рішення дати згоду на підписання заздалегідь невигідного миру, продиктованого австро-німецькою стороною [297]. У заяві „лівих комуністів” до ЦК того ж дня (під заявою стоїть і підпис Г. Пятакова — не будучи членом ЦК, він брав участь у кількох засіданнях ЦК з правом дорадчого голосу, очевидно, як комісар (керуючий) Держбанку РСФРР) говорилося, що ця згода є капітуляцією передового загону міжнародного пролетаріату перед світовою буржуазією. „Ми вважаємо, — писали „ліві комуністи”, — що після захоплення влади, після повного розгрому останніх оплотів буржуазії (малося на увазі встановлення радянської влади майже на всй території Росії — В.С.) перед пролетаріатом неминуче постає завдання розвитку громадянської війни у міжнародному масштабі, завдання, заради виконання якого він не може зупинятися ні перед якими небезпеками. Відмова від нього веде до загибелі від внутрішнього розпаду, рівнозначна самогубству” [298]. Після цього „ліві”, у тому числі Г. Пятаков, відмовилися від своїх партійних і державних постів, ставши у відкриту опозицію до брестського курсу [299].

Схвалення VII з’їздом партії ленінського курсу і ратифікація IV Всеросійським з’їздом Рад Брестського мирного договору означали серйозну поразку „лівої” опозиції. Однак Георгій Пятаков і багато його однодумців, особливо тих, які працювали в Україні, „не склали зброї”. Вони спробували розпалити полум’я революційної війни через безпосереднє зіткнення з австро-німецькими окупантами, які за згодою з Центральною Радою, йшли в Україну для відновлення УНР.

Микола Скрипник так лапідарно передавав сутність позиції Г. Пятакова, А. Бубнова, С. Косіора, що вирішили перетворити Україну на головний плацдарм апробації „лівокомуністичних” ідей: „Російський Брестський мир є помилка. В Росії він прийнятний. Але тут, на Україні, його треба фактично поправити. Значення має лише озброєна боротьба. Треба б-бу робітників і селян проти німецького імперіалізму почати на Україні, а потім в Росії, бо німецький імперіалізм хоче обмежити і задавити пролетарську революцію; боротьбу на Україні треба вести незважаючи на те, що це впливатиме на зносини Росії з Німеччиною. Треба одверто заявити, що укр. робітництво і селянство зовсім не зв’язані у своїй боротьбі Брестським договором і будуть проводити боротьбу за владу усіма засобами і шляхами до остаточної перемоги як на території України, так і далі на всьому фронті революції” [300].

Представники цієї течії тоді «скептично ставились до всіх намірів і заходів у справі організованого об’єднання в поточній б-бі, виходячи з погляду. що в дійсності робітники й селяни мають силу і волю до боротьби, готові на смерть за владу Рад» [301].

Слід віддати належне мужності і хоробрості тих мрійників про міжнародну революцію. Намагаючись довести можливість її нового спалаху в дні німецької та австро-угорської окупації України, вони пройшли в складі радянських військ важкий кривавий шлях по рідній землі від Бердичева до Києва, від Полтави до Бахмача, від Бахмача до Таганрога, боронячи в боях Батьківщину. 1 березня 1918 р. Георгій Пятаков залишив відповідальний пост комісара Держбанку [302]. В автобіографії він згадував: „У питанні про Брест розійшовся з ЦК і відправився воювати на Україну з німецько-гайдамацькими військами, що наступали” [303].

Про свою діяльність в той час скромно писав: „Вступив до загону Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав газетку „К оружию!”, чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був кулеметником” [304]. Революційний запал, готовність до самопожертви, безстрашність, чесність, щирість, притаманні Г. Пятакову, Є. Бош, М. Лебедєву (останні теж з „лівокомуністичних” міркувань разом з Ю. Коцюбинським та С. Бакинським 5 березня залишили пости народних секретарів в уряді радянської України) стали складовою частиною хай тимчасового, але ж успіху у відпорі німецько-австрійській навалі на Полтавській дільниці фронту (щоправда такі успіхи були в той час поодинокі, нездатні істотно вплинути на загальний перебіг подій).