Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У район бойових дій було передислоковано й частину червоногвардійців, які до того брали участь в успішних операція на кадетсько-каледінському фронті.

Активність виявляла українська молодь, особливо та її частина, яка почала організаційно гуртуватись у спілки соціалістичної робітничої молоді (ССРМ). Так, одеські молоді спілчани створили кілька загонів, укомплектували, зокрема, команду бронепотяга на чолі з матросом А.Полупановим. Переважно молодіжним був і склад бійців бронепоїзда, яким командувала молода комуністка Л.Мокієвська-Зубок. Бронепоїзд у терміновому порядку збудували робітники Брянського заводу в Катеринославі. В загони, сформовані Харківською молодіжною спілкою, записалося понад 500 юнаків і дівчат [292].

Пліч-о-пліч з українцями й росіянами на боротьбу з австро-угорськими та німецькими загарбниками повстали й громадяни інших держав, що волею долі опинилися в Україні. Так, з числа полонених було створено 1-й чехословацький загін під командуванням Я.Гашека. Серед тих, хто стримував навалу австро-німецьких військ, були сербські підрозділи під керівництвом Д.Сердича, М.Чапика, М.Ковачевича, О.Дундича, С.Лазича, Е.Чоппа.

У перших числах березня в запеклих боях під Бахмачем поряд із загонами В.Примакова брали участь 4-й і 6-й полки чехословацького корпусу, що відходили з Києва. Коли ж за наказом командування корпус почав залишати Україну, революційно налаштовані чеські солдати залишили радянським військам чималу кількість зброї.

У боях з окупантами червоногвардійці та бійці радянських частин виявляли виняткову мужність і героїзм. Так, впродовж цілих десяти днів набагато переважаючі чисельно частини окупантів не могли здолати опору захисників невеликого роз’їзду Дубов’язівка поблизу Конотопа. На одеському напрямку лише в боях під Слобідкою і Бірзулою (6–7 березня) загарбники втратили 2,5 тис. чоловік [293].

Оборонні зусилля більшовики України координували з урядом радянської Росії. Так, за погодженням з В.Леніним, головнокомандуючий радянськими військами на Півдні Росії В.Антонов-Овсієнко перейшов у розпорядження Народного секретаріату і 7 березня 1918 р. був призначений народним секретарем і головнокомандуючим всіма військами України. Це мало принципове значення в подоланні сепаратистських дій керівництва Донецько-Криворізької Республіки, яке вважало, що оголошений статус окремішності може слугувати правовою підставою для непоширення на територію регіону Брестських домовленостей Центральної Ради, зупинить окупацію на кордоні Харківщини, Донецької області й Криворізького басейну. Австро-німецькі війська дуже швидко розвіювали подібні ілюзії.

З метою централізації управління бойовими діями червоногвардійських загонів і революційних частин штаб головнокомандуючого військами України звів їх у 5 армій чисельністю в 3–3,5 тис. кожна [294]: 1-ша (командуючий Асєєв, потім П.Єгоров) і 3-тя (командуючий П.Лазарєв) дислокувались на одеському напрямку; 2-га формувалася на Чернігівщині в районі Глухова; 4-та (командуючий Ю.Саблін) висунулась в район Гребінки — Лубен — Ромодану; 5-та (командуючий Р.Сіверс) була зосереджена під Бахмачем і Конотопом [295].

У процесі організації відсічі іноземній навалі в середовищі керівного ядра більшовиків України серйозно виявилися впливи „лівих комуністів” і тих партійців, які схилялися до радикалізму у розв’язанні всіх нагальних проблем. Найяскравішими їх носіями були Є.Бош, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, М.Лебедєв. А найавториетнішим був, безперечно, Г.Пятаков, який хоча і працював з листопада 1917 р. на високих державних посадах в Петрограді, зв’язків з Україною не поривав. а колеги з Києва не раз повертались до питання про необхідність його повернення на Батьківщину для виконання ключових ролей у політичному житті. „Ліві комуністи”, їх прихильники прагнули до безкомпромісної боротьби за соціалістичні ідеали, за перемогу соціалістичної революції в будь-яких умовах.

Такої позиції, як відомо, не поділяв реаліст і прагматик В.Ленін, переважаюча більшість членів РСДРП(б), які після перемоги Жовтня обрали курс на зміцнення радянської влади в одній. окремій країні — Росії. Незгоди „лівих” з цим курсом найгостріше виявилися у питанні про вихід країни рад з імперіалістичної війни. Прагнення соціалістичної Росії заключити мир з воюючими державами, оголошення перемир’я на фронті, початок Брестських переговорів „ліва” опозиція розцінила як неприпустимий компроміс з імперіалістичним світом і зраду інтересів міжнародного пролетаріату.