Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Головнокомандуючий окупаційними формуваннями в Україні генерал В.Гренер у листі до німецького посла в Києві фон-Мумма також зовсім не ніяковів, коли називав підпорядковані йому частини „нашими окупаційними військами” [272].

Наведені вище витяги свідомо запозичено з документальних збірників ще 30-х — 40-х років минулого століття. Пізніше вони, звичайно, не раз передруковувалися в інших виданнях і доповнювалися аналогічними за змістом документами й матеріалами. Так що ставити під сумнів військово-окупаційний характер планів і реальних дій Австро-Угорщини й Німеччини може лише той, хто спеціально заплющує очі на всім добре відомі факти, ставить собі за мету досягти наперед задуманого результату ненауковими методами.

Ті ж, як і багато інших документів, містять ще один елемент, не звернути уваги на який просто неможливо. Мова про необхідність збільшення кількості окупаційних сил для досягнення мети зарубіжних „помічників”. Про це прямо твердять генерал Гренер і граф Форгач [273]. Ще категоричніше на тому ж наполягає згаданий дипломат Бюлов: „Наявні війська недостатні як за своїм особистим складом. так і за озброєнням. Для продовження операцій необхідні додаткові частини” [274].

Датовано документи березнем 1918 р. Виникає природне питання: невже 450 чи 500 тис. західних союзників було недостатньо для опанування Україною, якщо, за С.Литвином, всю „чорнову”, військову роботу по розгрому Червоної Армії, знищенню більшовицького панування виконували гайдамаки Петлюри?

Насправді ж, загарбникам довелося від перших же днів наступу вести боротьбу „на два фронти”. По-перше, їм довелося не лише плентатися в ар’єргарді і приходити „на готове”, а брати постійну й активну участь у бойових операціях, без чого на переможний результат українські військові частини й думати не могли. Тому-то німецький посол у Києві фон Мумм виявляв крайній цинізм у розмовах з найвищими державними діячами УНР. Так він повідомляв у Берлін про свою зустріч з М.Грушевським, В.Голубовичем і М.Любинським: „Я цілком ясно висловив цим панам, що без нашої військової допомоги жоден із них не залишився б на своєму посту, а відкликання наших військ негайно привело б до їх вигнання і анархії в країні” [275]. Співрозмовники ж змушені були мовчки сприймати відверту наругу, оскільки німецький чиновник по суті був правий. Інша справа, що відвертій загарбницькій війні бажано було надати вигляду відновлення української національної влади власними силами: про це дбали і Центральна Рада з урядом і окупаційне командування. І знову таки не зрозуміти того може лише той, хто не бажає рахуватись з очевидними фактами і елементарною логікою.

Можна відзначити й те, що сутність застосованої тактики не становила ніякого секрету для учасників подій від самого моменту їх здійснення.

Так М.Скрипник уже 24 лютого 1918 р. повідомляв з Києва харківському „Донецкому пролетарию”: „Німецькі війська широким фронтом наступають. Передують їм гайдамацькі банди колишньої Центральної Ради…Німцями взято Луцьк, Рівне і, за слухами, Новоград-Волинський…Гайдамаки намагались напасти на Бердичів, але вчора зазнали повної поразки…” [276].

Варто звернути увагу, що це оперативні відомості, автор яких навряд чи в екстремальних умовах мав можливість і передбачливість роздумувати над політичними акцентами, які стануть об’єктом вивчення і кон’юнктурної препарації науковцями в наступному.

Аналіз оперативних документів дає повні підстави і для висновків про те, що чим глибше просувалися німецькі війська вглиб української території, тим більше щезали з донесень згадки про участь у бойових діях петлюрівських підрозділів [277].

До цього варто додати й те, що прихід у той чи інший населений пункт окупаційних військ зовсім не означав закінчення боротьби. „Другий фронт”, „внутрішній фронт” виявився ще масштабнішим і напруженішим за перший — народні маси не бажали миритися з чужоземним поневоленням і відразу ж піднімалися на боротьбу проти нової влади.

Тому то з перших кроків по українській землі австро-німецька окупаційна адміністрація й військове командування гостро відчували брак сил. Оскільки Центральна Рада з підлеглим їй військовим потенціалом уже до того виявилася безсилою проти тенденцій, які зумовили переваги радянської влади, а в наступному продемонструвала практично повну безпорадність у тому, щоб узяти під контроль ситуацію в УНР, домогтися належного впливу в суспільстві, логічно вважати, що й внесок петлюрівських вояків у розгром Червоної Армії був далеким від вирішального.