Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Виявившись не в спромозі розібратись у елементарному питанні літочислення (просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С.Литвин переконав самого себе в тому, що першими бої з Червоною армією затіяли петлюрівці. А далі — більше. Вони ж, виявляється, власними силами і звільнили всі скільки-небудь важливі населені пункти Правобережжя аж до Києва. А що ж понад 30 австро-німецьких дивізій? Виявляється — вони принизливо „пленталися” десь позаду. Загальна картина бойових дій виглядає так: „Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого — Житомир”. 13 лютого за вирішальної ролі Гайдамацького коша С.Петлюри було захоплено Бердичів. „…До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня… Німецькі частини увійшли в Київ 2 березня” [261].

Останні моменти для С.Литвина набувають принципового, вирішального характеру і служать приводом для моралізаторських повчань інших істориків. „Не усвідомлюючи значення факту зайняття Києва українським військом, а, можливо, і свідомо зміщуючи акценти, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Так, В.Солдатенко, нічого не згадуючи про українські війська, водночас наполягає, що „наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти (!) вступили в Київ”.

Контраргументом на це твердження є телеграма Голови Кабінету Міністрів УНР В.Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: „…війська нашої Ради знову ввійшли до Києва, в нашу стару і нашу нову столицю, з натхненням зустрінуті народом”. Ця офіційна телеграма є підтвердженням, що війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями” [262].

Спочатку продовжимо цитування монографії В.Солдатенка з того місця, на якому обірвав його С.Литвин. „2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них війшов у Київ і брав участь у військовому параді на Софіївському майдані С.Петлюра на чолі свого Гайдамацького Коша. Навіть найближчі сподвижники отамана вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали такий крок гіпертрофаною амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє ім’я в історію” [263].

Отже, факт вступу коша С.Петлюри до Києва в авангарді окупаційного війська не заперечується, згадується і в інших працях [264]. Інша справа, що будь-яка реалістично мисляча людина, хоч трішки знайома з історією України, перш, ніж повірити С.Литвину, спробує поставити хоча б такі питання і відповісти на них. Чому українські війська 25–26 січня 1918 р. залишили Київ? Чи збільшились їх кількість і боєспроможність на початок березня (за багатьма авторитетними свідченнями — ні!)? Чому лідери УНР пішли на підписання Брестського миру, реалізувати умови якого без німецьких військових сил не могли? Чому за воєнну допомогу, „розуміючи що це набере форми окупації” [265](тут би „у відповідь” доречно поставити й свій знак оклику — та до таких прийомів, вочевидь, вдається той, у кого брак аргументів, послідовності і, навіть, „погана пам’ять” на написане самим же парою сторінок нижче) треба було платити 1 млн. т хліба і величезну масу інших коштовностей? Чому плакав М.Грушевський, коли дізнався, що всі його „хитрування” провалилися і М.Любинський змушений був підписати підготовлений німцями документ про їх „запрошення” в Україну? Чому Центральна Рада і Рада народних міністрів після повернення до Києва так дякували німецькому уряду і німецькому військовому командуваню? Чому все те треба було робити, якщо 2 тис. українських вояків звільнили Україну, а 450–500 тис. німецького і австрійського війська слідували в ар’єргарді „переможців” (невже останнє не викликає жодного сумніву у С.Литвина, який, окрім іншого, має військовий фах?)?

І на останок — про „контраргумент”. Звернемося до телеграми В.Голубовича, з якої С.Литвин довільно вирвав частину фрази щоб „доконати” автора, якого він поставив за мету розкритикувати. „Я користуюся нагодою свого одноденного перебування у Бресті в гостях у головнокомандуючого німецькими військами на Східному фронті для того, — пише Голова Ради народних міністрів УНР, — щоб з великою радістю повідомити Вам про вступ українських і німецьких військ у нашу стару і нову столицю Київ, населення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо визволення нашої країни головним чином допомозі, яку ми просили у німецького уряду і яку нам надали переможні німецькі війська. Сердечно дякую вам від імені українського народу і його уряду. З непідробною радістю я зустрів звістку про визволення Києва. Вітаю німецьку й українську армії зі швидкою перемогою і з задоволенням констатую факт участі німецьких військ у справі визволення України” [266]…