Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Такий напрям подій неважко було передбачити заздалегідь, навіть більше, він був найімовірнішим. Його наслідки теж легко прогнозувалися. Однак М. Грушевський намагається довести, що іншого виходу, ніж пристати на німецькі пропозиції, у Центральної Ради, більше не існувало: «З ріжних поглядів се не була приємна перспектива. Було в високій мірі небезпечно, при такім стані України, впускати на її територію чужоземне військо, яке фактично стало б хазяїном краю. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволеннє серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державності. Але з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну на довший час у власти большевицької анархії й чекати, поки вона сама себе з'їсть, поки перегорить большевицька зараза і викличе таку сильну і організовану реакцію серед самої української людности, щоб на ній можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найціннійші й свідоміші елементи селянства бажали ладу й порядку, ждали певної власти й організації, котра б дала їм його й визволила від большевицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло б тягнутись дуже довго, коли б українське правительство зіставляло край без своїх організаційних центрів, без органів власти. Не кажучи вже про те, що сільсько-господарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої-небудь економичної сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї праці. Тим часом, як виявилось, для формовання нових частей з воєннополонених треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (січові стрільці і регулярні українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили України змаліли дуже під впливом большевицької деморалізації і про організацію правдивої армії можна було думати тільки згодом» [245].

Водночас лідери українства шукали засобів для «пом'якшення» можливої акції новоздобутих союзників, однак з того нічого не вийшло. М. Грушевський так передає розвиток наступних подій: «Українське правительство вагалось. Воно вважало можливим, щонайбільше, щоб німецьке військо, не входячи на українську теріторію, взяло на себе охорону її північної границі. Але німецьке правительство поставило його кінець кінцем перед довершеним фактом. Без всякого порозуміння воно перекинуло на українську границю кілька корпусів, і за кілька день після підписання трактату вони перейшли українську границю й посунули на схід, займаючи Волинь і північну Київщину, ухиляючися від усяких вияснень українському урядови щодо одержаних інструкцій і навіть не держачи зв'язку з українськими військовими частями. Заразом вони взяли в свої руки телєграфичне сполученнє між Україною й Німеччиною, так що українське правительство не могло ні від своєї делегації, ні від німецького уряду дістати вияснень, щодо сеї воєнної інтервенції. Північно-західня Україна опинилась фактично в німецькій окупації, а тепер і Австрія, щоб не відстати і не зістатись без довозу з України, теж післала свої війська в полуднево-західні частини України — на Поділє і в Херсонщину, і замість січових стрільців і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, військові власти австрійські вислали в першу голову полки польські, угорські, німецькі, з котрими зараз почались у місцевої людности непорозуміння. Все се поставило українську республіку в дуже трудне становище» [246].

У даному випадку М. Грушевський явно грішить проти істини, коли намагається довести, що німці почали окупацію західних територій України «без всякого порозуміння». Він, як ніхто інший, знав про перебіг переговорів у Бресті (всі консультації проходили саме з ним, що підтверджують і документи, і члени української делегації). Правдивіше відтворює події П. Христюк: «…В ніч, коли вже в Житомирі не можна було далі залишатись, бо Бердичів займали большевицькі війська, дано було делегації в Берестя відповідь-згоду на німецьку допомогу по можливості українськими військовими частинами і в формі оборони північного кордону України» [247]. Це дипломатичне «по можливості» також не врятувало становища. За умов, що склалися, німці і австрійці не стільки домовлялися, скільки нав'язували умови своєму безпорадному партнерові. Й вони досягли свого, коли було погоджено, що збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант інших (передусім, економічних) положень договору.