Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору» [248].

Неспростовні факти свідчать, що текст відповідного документа — звернення до урядів Німеччини й Австро-Угорщини виробила безпосередньо німецька сторона, а український представник М. Любинський швидко погодився (був змушений) його підписати [249]. При цьому навряд чи виправданим було б ставити йому це в провину, оскільки об'єктивне становище й українського уряду, й делегації УНР було таким, що доводилось лише миритись з чужим цинічним диктатом.

Урешті-решт брала гору й та обставина, що за брестськими домовленостями «почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська «соціалістична» влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі генерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публичних установ Укр. Нар. Республіки від агітації й пропаганди большевиків.

Такі сімпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші «установи» були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як «анархістична» влада большевиків соціальною заразою їм самим» [250].

Звичайно, важко знайти виправдання тогочасним діям українських державних керівників, навіть зважаючи на трагізм ситуації і безвихідне становище уряду УНР. Явну схильність до ілюзій демонструє П. Христюк, коли обурюється діями «союзників», які в інших випадках виявляли просто-таки бюрократичний педантизм, а в даному разі свідомо ухилялись від точно задокументованих зобов'язань, навіть без будь-яких консультацій з Центральною Радою поділяли Україну на «сфери впливу»: «Все ж, не дивлячись на деякі, помітні вже тоді, неприємні сторони німецької «допомоги», правительство Української Народньої Республіки не вважало можливим одхилити її, числячи на те, що Німці здержаться від втручання у внутрішні справи республіки, а тим часом буде утворено свою армію, після чого мине потреба в німецьких військах і вони будуть швидко виведені з України, тим більше, що Центральні Держави ще воювали з Антантою і їм був потрібний кожен солдат. В цій надії українське правительство замовчало ті нетактовности, яких допустилось німецьке командування, самовільно опреділявши форми «допомоги» і робило далі все від нього залежне, щоб українське населення зустріло німецьке військо можливо спокійніше, аби не було спровоковано селянства та робітництва на виступи проти нього» [251].

Відверту недовіру до мотивів угоди між УНР та австро-німецьким блоком і того способу, яким її було досягнуто, висловив М. Шаповал, зробивши досить суттєвий закид: «Переважна більшість Ц. Ради нічого не знала про запрошення німців, лише 3–4 міністри на чолі з В. Голубовичем і президія Ради вирішила справу, що потім мала великі наслідки для історії України» [252].

Промовистий епізод наводить у своїх мемуарах член української делегації на мирних переговорах О. Севрюк. Коли він «десь між Сарнами й Житомиром» зустрівся з М. Грушевським і розповів йому про останні рішення в Бресті, Голова Центральної Ради не зміг стриматися й розплакався. Прихід німців в Україну був драмою його життя: всі вороги українства, що звинувачували М.Грушевського у тому, що він є знаряддям австрійської чи німецької інтриги, тепер одержали додаткові аргументи — німці йшли рятувати українську державність на заклик керованого ним — М. Грушевським — проводу [253].

У пресі, а також окремими листівками з'явилася безліч різноманітних відозв, звернень, якими Центральна Рада, Рада народних міністрів, М. Грушевський, В. Голубович, міністри намагалися роз'яснити смисл запрошення і приходу німецьких і австрійських військ в Україну в ролі «гостей» та вгамувати неминучі негативні пристрасті. Однак виникає враження, що чим більше витрачалось слів-виправдань, тим менш переконливий вигляд мали лідери Української революції, які вводили в оману передусім самих себе, намагаючись видаватися господарями становища, хоча реальна ситуація була зовсім іншою. Голова Центральної Ради М. Грушевський неодноразово скаржився, що командування окупаційних військ не погоджувало планів своїх операцій з українськими властями, навіть приховувало їх, а всі згадані звернення, заклики, оповіщення були лише повторенням німецької аргументації, з якою доводилось погоджуватись, щоб не загострювати ситуацію проти заздалегідь переважаючої сили [254].