Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Втім, можна й не вдаватися до такого хоч і достатньо очевидного, та все ж опосередкованого варіанту логічної вибудови. Достатньо звернутися до фактів і документів, безпосередньо пов’язаних з подіями на театрі воєнних дій.

Принагідно варто зауважити, що Україна цікавила німецьких мілітаристів не лише як багате джерело матеріальних ресурсів, а й як необхідний плацдарм для наступної реалізації значно ширших планів. Виходячи з пангерманістських доктрин світового панування, вони марили агресією на Схід. Командуючий німецькими військами в Україні генерал-лейтенант В.Гренер прямо заявляв, що головні інтереси Німеччини спрямовані через Україну і Крим на Індію [278]. Зовсім не випадково Центральні держави, продовжуючи війну на Західному фронті, кинули в Україну гігантські сили. Німеччина — 21 піхотну і 2 кавалерійські дивізії, кавалерійську бригаду, Австро-Угорщина — 8 піхотних і 2 кавалерійські дивізії [279].

У перші дні інтервенції радянський уряд України міг протиставити іноземній навалі лише кілька тисяч бійців (за деякими даними — до 20 тис. [280]), зосереджених на київському й одеському напрямках. Переслідування загонів УНР, що залишили Київ і через Бердичів-Житомир відходили все далі — аж до лінії фронту, практично не здійснювалося. Проголошення радянської влади в місцевостях, із яких евакуювалися органи Центральної Ради, просто не встигали підкріпити створенням належного воєнного забезпечення.

То ж не дивно, що коли залізницею і шосейними шляхами в Україну рушила могутня німецька військова армада, запобігти її просуванню було нікому. Тому впродовж перших трьох днів наступу (19–21 лютого 1918 р.) вона й захопила Луцьк, Рівне, Сарни, Новоград-Волинський. а 24 лютого — Житомир. Якихось документальних свідчень про збройні операції, воєнні дії історики в своєму розпорядженні не мають.

Можливо тут не вельми оперативною виявилася і реакція керівних інстанцій радянської України. Так, лише після появи 21 лютого 1918 ленінського декрету „Соціалістична Вітчизна в небезпеці!” (німці здійснювали наступ і на Петроград), ЦВК рад України створив 22 лютого Надзвичайний комітет для керівництва обороною республіки. До його складу ввійшли М. Скрипник, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, С. Бакинський [281]. Наступного дня ВУЦВК і Народний секретаріат спеціальною відозвою закликали робітників і селян дати відсіч полчищам іноземних мілітаристів. „Організовуйте свої партизанські загони, підривайте мости, залізничні колії, шосейні дороги, вивозьте або знищуйте при відступі хліб і все, чим могли б поживитися союзні розбійничі банди, — говорилось у документі. — Нова авантюра німецьких генералів та їх союзників з українських соціалістів зазнає такого ж краху, як всі інші спроби Каледіна, Дутова, Петлюри та інших озброєною рукою зупинити течію історії” [282]. 24 лютого мобілізаційний відділ уряду закликав усіх, кому дорогі завоювання соціалістичної революції, негайно записуватися до лав Червоної армії.

Радянські органи на місцях вживали енергійних, оперативних заходів щодо налагодження воєнної оборони краю [283].

Могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси була партійно-радянська преса. В період боротьби з австро-німецькими загарбниками в Україні виходило не менше 33 більшовицьких видань, їх разовий наклад перевищував 100 тис. примірників (такого потенціалу не мала тоді будь-яка інша партія, політична сила в Україні) [284]. В той час не було жодного номера газети, в якому не публікувалось би відразу по кілька матеріалів (часом їх число перевищувало півтора-два десятки), які піднімали теми боротьби з іноземною навалою, містили численні заклики до відсічі ворогу. Поширювалась величезна кількість листівок, прокламацій, відозв.

Друковані матеріали відзначалися пристрасністю, яскравістю, образністю, революційним романтизмом, палкою вірою в перемогу соціалізму, оплотом якого є радянська республіка. Так, уже 20 лютого 1918 р. „Известия Елисаветградского Военно-революционного комитета” в редакційній статті „Під червоні прапори!” писали: „На полях Росії створюється небачена й страшна для всіх паразитів соціалістична армія, котра повинна бути тараном російської революції, який пробиває пролом в твердинях світового імперіалізму. Нехай велика і завзята сміливість цього зачину лякає сонних обивателів, які раболіпствують перед силою грошових мішків, і нехай соціал-патріотичні ворони каркають про поразки, що нас очікують. Ми знаємо, скільки поразок нам передрікали і скількома перемогами ми відзначили наш шлях до соціалізму. В смертельній сутичці. перед якою ми стоїмо, лише сміливість може принести нам нову перемогу. І ми йдемо до неї, кидаючи виклик капіталізму, який прогнив і соціал-черв’якам, що живуть в атмосфері його гниття.