Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

В консолідації антиінтервенційних сил певну роль відіграв ІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня в Катеринославі. На той час австро-німецькі війська окупували більшу частину Правобережжя й стрімко просувались вглиб республіки. З 1200 делегатів більшовиків було лише 401. До них примикали 27 лівих українських соціал-демократів. Найчисельнішою виявилася об’єднана фракція російських і українських есерів — 414 голосів. Їх підтримували 13 українських соціал-демократів. 90 чоловік були безпартійними. Решта представляли менш впливові політичні партії й табори.

Затаврувавши дії урядів Німеччини, Австро-Угорщини й Центральної Ради, які знищували владу рад, владу трудящих, делегати закликали народ до нещадної війни з окупантами, поневолювачами. „З’їзд, сповнений непохитної рішучості відстоювати священну справу революції, постановляє, — говорилось у схваленій спеціальній резолюції, — що делегати після повернення на місця повинні підняти села й міста і створити могутню Робітничо-Селянську Червону Армію, могутню революційним духом і пролетарською свідомістю” [305].

Разом з тим, делегати мали виробити непросту лінію поведінки в умовах. коли слід було рахуватися не лише з фактом реалізації Брестського договору, підписаного Центральною Радою, а й з умовами миру, досягнутого 3 березня 1918 р. з Центральними державами радянською Росією.

За договором уряд РСФСР зобов’язувався визнати Центральну Раду, заключити з нею мир, припинити будь-яку агітацію проти Центральної Ради, партій і організацій, що її підтримували, вивести з України війська і червоногвардійські загони, розірвати федеративні зв’язки з Україною [306].

Тому ІІ Всеукраїнський з’їзд рад вирішив оголосити радянську Україну самостійною державою, щоб не дати Німеччині жодного приводу звинуватити РСФРР у порушенні досягнутих у Бресті угод, у будь-якій причетності до збройних акцій проти окупантів, перебрати на себе всю відповідальність за продовження військової боротьби.

Водночас делегати, подолавши спротив „лівих комуністів”, схвально віднеслися до виходу з війни радянської Росії, вітали досягнутий мирний перепочинок, визнали його життєво необхідним для збереження бази міжнародної соціалістичної революції [307].

Ухвалені всеукраїнським з’їздом рішення були по суты ыдентичними з виголшеною 16 березня 1918 р. на засіданні IV Всеросійського з’їзду рад декларацію ВУЦВК і делегації рад України. „Ми, як представники однієї з частин Російської Федерації, — підкреслювалось у документі, — не можемо висловитись проти ратифікації розбійного „мирного” договору, незважаючи на те, що саме нас, українців, він б’є більше всього, вириваючи Україну проти волі українських селян і робітників з живого тіла Російської радянської федерації.

…Ми не зраджуємо наших російських товаришів, вимушених під тиском сумної необхідності розірвати федеративний зв’язок з нами і надати нас власним силам у нашій відчайдушній боротьбі з українською і міжнародною реакцією, що її підтримує.

…Нехай в [цій] тяжкій боротьбі ми будемо одинокими формально — серцем і ви [і] всі істинні соцалісти всього миру з нами… Ми змушені проститися з вами, але не назавжди, сподіваємося, не надовго. Настане час, коли в результаті впертої боротьби і неминучої, звичайно, перемоги українського, російського і світового пролетаріату ми знову будемо членами єдиної соціалістичної федерації” [308].

ІІ Всеукраїнський з’їзд рад обрав Центральний Виконавчий комітет рад України, головою якого став В.Затонський, а на чолі уряду був пере затверджений М.Скрипник {15} .

Однак уже через кілька днів керівні органи більшовиків змушені були евакуюватися ще далі на схід — у напрямку Таганрога, оскільки наступ австро-німецьких військ продовжувався, доводилося здавати пункт за пунктом.

Правда, з перенесенням воєнних дій в пролетарські райони Лівобережжя спротив окупантам зріс за рахунок сил, додатково мобілізованих до Червоної армії. В Катеринославі до кінця березня 1918 р. у добровольчі формування вступило близько 3 тис. чоловік, в Олександрівську — 1,5 тис. У Харкові за короткий термін були сформовані й відправлені на фронт три піхотних полки, кілька загонів.

Однак для успішних оборонних боїв цього було явно недостатньо, хоча темпи захоплення східних теренів України помітно уповільнилися. Та й у вже зайнятих містах окупанти не почувалися безпечно. Так, 20 березня проти загарбників піднялися робітники Херсона, а через 2 дні — робітники Миколаєва [309].