Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Справді, практично у кожній верстві суспільства України нагромадилась «критична маса» невдоволення Радою, що об'єктивно потрапила у безвихідь; зберегти владу в національно-українських руках було неможливо. «Тримати владу в українських руках, — резюмує В. Винниченко, — це значить тримати її в руках "соціалістів" (есерів, есдеків, есефів). А це значить пристосуватися до фактичного розпорядчика на українській землі —німецького генерала; це значило приняти його соціальний і політичний світогляд; це значило заплющувати очі на його грабування окупованої України, це значило нести шлейф генеральської реакції на Україні. За це генерал згодився б, щоб той шлейф був жовто-блакитного кольору.

Розуміється, за цю ролю "соціалісти" взятись не могли» [361].

На таку роль, за В. Винниченком, могла претендувати тільки соціально споріднена з окупантами сила — буржуазія. «Але такої буржуазії історія нам і не дала, наша нація була безбуржуазна» [362]. Готовність українських соціалістів-федералістів взяти на себе роль такої буржуазної влади, на думку колишнього лідера соціал-демократів, була ілюзорною перспективою. Та й українські есери не хотіли поступатись завойованим місцем.

Ліва частина українських соціал-демократів на чолі з М. Поршем «енергійно піддержувала есерів і запевняла, що соціальна революція не скінчилась і що ні за що через те не треба уступатися з своїх посад. А з німцями треба поводитись строго, хай вони не забувають що вони — слуги української влади. Український пролетаріат і революційне селянство вірять українській владі й не дозволять німецьким імперіалістам порушити їхні революційні здобутки.

А есери, слухаючи цю пустопорожню, нещиру фразеологію, задоволено плескали всяким Поршам у долоні й кидали викликаючі погляди на німецьких імперіалістів» [363].

Очевидно, що В. Винниченком «схоплено» сутність тогочасних суперечностей напрочуд точно і майже вичерпно (йдеться, звичайно, про набір елементів, а не їх докладний, ґрунтовний виклад). В усякому разі в усіх інших відомих історіографічних джерелах міститься фактичний матеріал, міркування, висновки, які, як правило, «вписуються» у вищенаведену логіку, принаймні, зовсім їй не суперечать.

Австро-німецькі військові власті швидко переконалися у тому, що вони просто не можуть „змусити” український уряд „діяти і організовувати так, як ми (тобто окупанти — В.С.) накажемо” [364]. Їх прямолінійна логіка зводилася до того, що „влада знаходиться в наших руках (тобто окупантів) і міністри повинні нам підкорятися” [365]. І останні справді не виявляли схильності до непослуху, однак вдіяти нічого з власним народом не могли.

Тож австро-німецька адміністрація, дедалі відвертіше зневажаючи українську владу, повинна була задумуватися над її зміною, а до того брати на себе функції умиротворення країни. З перших днів перебування в Україні окупанти здійснювали терор проти «збольшевиченого» населення, особливо ж селянства (за кожного вбитого чи пораненого німецького солдата негайно розстрілювали десять повстанців чи мирних жителів) [366]. Вони безсовісно грабували народне майно, запустивши на повні оберти свою судову машину, намагалися взяти на себе справу проведення весняних польових робіт, та й узагалі «впорядкувати» земельну справу в Україні (горезвісний наказ фельдмаршала Ейхгорна), дедалі активніше нарощуючи динаміку втручання у внутрішні справи України.

Звичайно, такі акції наштовхувались на протидію української влади, призводили до гучних скандалів (як у випадку з тим же наказом Ейхгорна), але незмінним наслідком мали лише обмеження суверенітету УНР, згортання прерогатив національного уряду. Це яскраво засвідчив наступний наказ Ейхгорна від 25 квітня 1918 р. (після досить сумнівного за задумом і формою арешту київського фінансиста, реакціонера й палкого прибічника співпраці з німецькою адміністрацією А. Доброго) про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів [367]. 27 і 28 квітня відбувалось бурхливе, нервове засідання Центральної Ради, яке мало відомий трагічний фінал — арешт кількох членів Центральної Ради і брутальне припинення її роботи.

29 квітня 1918 р. стало останнім днем існування провідного чинника Української революції.

Голова Центральної Ради так відтворював основні події останніх днів УНР: «З огляду, що ніхто з поважаних українських діячів не згожувавсь прийняти з німецьких рук владу, пришилось висунути як кандидата на гетьманство швагра німецького головного команданта генерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнім гетьманом нічим не звязаного з українством. Київ і його околицю навповнено німецьким військом (австрійські части натомість вислано); "синежупанну дівізію", сформовану з воєннополонених Українців, насильно роззброєно; сполученнє з Берліном щільно перервано; проголошено офіціальне заведеннє воєнної юстіції для охорони порядку, і спеціяльно в Київі, мовляв з огляду на наближеннє 1 мая, заведено збільшену німецьку охорону. На сій підставі якийсь воєнний чин — начебто без відома самого Ейхгорна, розпорядивсь арештувати кількох міністрів, котрих Німці вважали найбільш небезпечними для своєї акції. Німецький збройний відділ, шукаючи їх, 28 квітня ввійшов під час засідання Ц. Р. в її будинок: перетрусив всі приміщення, мовляв, шукаючи складів зброї, приготованої для повстання против Німців, забрав архив, у залі засідання, загрозою стрільби перервавши збори, піддав ревізії всіх членів Ц. Ради і самого голову її, невважаючи на його протест, і закрив засіданнє. Тої ж ночи військовий агент німецького уряду полк. Штольценберг, замість виправдати сей нечуваний вчинок, поставив голові Ц. Ради ультімативне запитаннє, чи Ц. Р., з огляду на свій конфлікт з німецькими властями, не вважає вказаним ліквідувати свою діяльність. Коли голова Ц. Ради заявив, що вона зліквідується, передавши свою роботу Установчим зборам, се було прийнято за підставу дальших кроків. Другого дня, 29 квітня, під охороною німецьких кулеметів зібрані в Київі "великі і малі землевласники" проробили церемонію вибору на гетьманство Скоропадського. Засідання Ц. Ради були унеможливлені Німецькою військовою силою, її останнім актом було ухваленнє давно виготовленого проекту конституції — котрій Скоропадський противставив свою "грамоту" до всього українського народу» [368].