Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Держава як така, була й є механізмом цієї експльоатації, знаряддям поневолення більшості меншістю, і централізована національна держава ще в більшій мірі, ніж федеративна. Тому змагання соціялістів в справі національній мусять стреміти до одвойовання ступінь за ступнем признання національних колективів та до передачі їм значної частини функцій сучасної держави, аж до перетворення її зрештою у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіяльних) спілок» [652].

Виходячи з вищевикладених позицій, ліві українські есери формулювали своє ставлення до тих, кого вони вважали відступниками від принципової соціалістичної політики, опортуністами, що об'єднались в УНС:

«Наше розуміння національної справи, продиктоване основними постулятами міжнароднього революційного соціялізму та виразно формульоване програмою УПСР і постановами партійних органів, проводить різку межу поміж УПСР з одного боку, і тими національно-демократичними, буржуазними та псевдосоціялістачними партіями та організаціями, які створюють так званий "Український Національний Союз".

Як гола ідея "утворення міцної самостійної української держави"… прикрита лише фіговим листячком куценького лібералізму… так і тактика Союзу, що виявилась досі в оббиваннях порогів німецької влади та у мудрих політичних комбінаціях, які переслідують мету українізації сучасної реакції, замісць боротьби з нею, — не тільки виключають для УПСР всяку можливість співробітництва в "Союзі" (в центрі і в його філіях на місцях), але й ставлять завданням партійних органів та усіх членів партії рішучу боротьбу з впливом "Союзу "на трудівничі маси, невпинне роз'яснення дійсного змісту "істинно-українських" ідей цих "союзників" та пропаганду партійної точки погляду на проблему нації та держави» [653].

Звичайно, не можна не помітити, що погляди самих лівих українських есерів на проблеми нації та держави, особливо національної держави, були небездоганними, швидше — малореалістичними, плутаними. Вони являли собою суміш догматичного сприйняття марксистського гасла про те, що при капіталізмі робітники не мають батьківщини, з «лівокомуністичним» запереченням української державності взагалі, як ворожої всьому народові, всій нації, та утопічними планами інтернаціональної пролетарської революції.

У згаданій вище статті говорилося: «УПСР глибоко переконана, що український нарід не має по суги нічого спільного з Українською Державою — все одно чи монархичною, як нині, чи буржуазно-республіканською, про яку мріють наші націонал-патріоти. Борячися за політичне і соціяльне визволення — за можливість широкого розвою своєї національної, народньої культури, пролетаріат України, як і всякий инший пролетаріат за часів капіталізму, не має вітчизни. Він лише має її завоювати і зробить це не в союзі з "своєю" національною буржуазією, а в жорстокій боротьбі з нею, в великій всесвітній боротьбі пригноблених проти гнобителів, в інтернаціонально революційній боротьбі за зруйнування сучасного ладу і встановлення соціялізму» [654].

Подібні ідейні позиції відстоювались лівими українськими есерами й пізніше, в інших теоретичних матеріалах, пропагувались їхнім центральним органом [655].

Молода партія лівих українських есерів перебувала в пошуці найприйнятніших варіантів перспективи суспільно-політичного розвитку. Вже в її середовищі приходили в зіткнення різні погляди, різні підходи. Міцніли позиції тих, хто, з одного боку, відштовхуючись від радикальної критики антинародної суті гетьманщини, з іншого — запозичуючи досвід сусідів, дедалі рішучіше еволюціонував уліво, аж до визнання єдиним виходом встановлення влади рад робітничих і селянських депутатів. Однак з'явились і досить прикметні ознаки появи нової течії. Вона намагалась дистанціюватись від колишнього угодовства есерівської партії, що виливалася в політику єдиного демократичного фронту, намагалась подолати інерцію керівництва УПСР-лівиці щодо цього (орієнтацію на Українські Установчі збори) і водночас не могла сприймати владу рад робітничих і солдатських депутатів — як заперечення демократії, як диктатуру лише одного класу. В цьому, очевидно, виявлявся почасти генетичний селянський характер есерів узагалі, так само як і віра в неурізані ідеали демократії. Це знаходило відображення у варіанті влади рад трудової демократії.

Чи не першою ластівкою тенденції, що пізніше оформиться у помітний, впливовий політичний курс, стала заява групи лівих українських есерів, виголошена на партійній нараді Харківщини 14–15 липня 1918 р. Група запропонувала проголосити центральним гаслом подальшої роботи «вся влада радам трудової демократії», а після відхилення нарадою відповідної резолюції залишила зібрання, виступивши зі спеціальною заявою. Серед мотивів такого кроку вказувалось, зокрема, на таке: «УПСР в останні часи революції дуже скомпромітувала себе в очах трудового народу, що виявилось особливо після октябрьського перевороту. Замісць коаліційної влади октябрьский переворот висунув гасло влади трудової революційної демократії; це гасло було піднято революційно-соціялістичною партією Росії і було піддержано тільки окремими особами з членів УПСР. Позиція партії в цілому до цього часу була досить невиразною, а на ділі праві течії в партії задушили ліву течію, завдяки чому Центральний Комітет, а також Рада, де були переважно У. С-Р., повели націоналістичну політику, одкинули од себе трудові елементи України, кинувши їх до большевиків. Особливого напруження досягла ця політика тоді, коли так звана УПСР заключила спілку з германськими імперіялістами для того, щоб задушити соціалістичну революцію на Україні.