Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

По-друге, тенденція до полівіння частини партії, органічно злитної з трудовими верствами нації, народила оригінальний принцип — трудовий — як стрижень національної моделі суспільного устрою. За певних обставин вона (модель) могла відіграти прогресивну історичну роль у розвитку української державності, поступі нації, позитивно відбитися на ході і результатах всієї національно-визвольної революції.

По-третє, процес організаційного відмежування від поміркованої частини партії, пошук платформи, в якій би реалізувались взаємопоєднані соціальні й національні прагнення широких (трудових) народних верств, зумовлювали трансформацію програмних орієнтирів і поступове наближення до позицій радянської влади, комуністичних ідеалів. А останнє не могло не стати вагомим чинником впливу на перегрупування політичних сил і загальний перебіг боротьби, на її здобутки і втрати.

Підсумовуючи, можна твердо говорити: гетьманський режим П. Скоропадського, за оцінками сил Української революції, був контрреволюційним. Його антидемократична, антинаціональна природа ставала дедалі наочнішою українській громадськості, що в своїй переважній масі не тільки не сприйняла монархічно-диктаторського режиму, а й чимдалі активніше вступала в боротьбу проти нього.

Все вищевикладене переконливо спростовує тезу головного ідеолога українського монархізму В. Липинського, нібито гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України [659]. Навпаки, мабуть рідко якому режимові в історії вдалося викликати до себе таку, практично загальну, ненависть.

Неухильне загострення внутрішньополітичної ситуації доповнювалося низкою проблем, що виникли в Української Держави на міжнародній арені, у здійсненні зовнішньополітичного курсу. П. Скоропадський, на котрому замикались вертикалі виконавчої й законодавчої влад, надавав великої особистої уваги входженню України в міжнародне співтовариство, розбудові дипломатичної служби.

І все ж, отримавши владу фактично з рук австро-німецької окупаційної адміністрації, гетьман не лише був позбавлений можливості вибору зовнішньо-політичної орієнтації, а й бодай обмеженого маневру, цілковито залежав від позицій, нав’язуваних ззовні. Достатньо показовий щодо цього такий приклад.

Коли Австро-Угорщина вирішила в односторонньому порядку анулювати таємні протоколи Берестейської угоди про Галичину, гетьман заявив австро-угорському послові Й. Форгачу, що, не маючи сил боротися проти свавілля, Україна заявить спеціальною нотою свій протест. У відповідь главі Української Держави без особливої турботи про дипломатичний етикет було сказано, «що Австро-Угорщина всяку ноту, де буде критика заяви про анулювання договору і натяки на Галичину, розглядатиме як втручання в її внутрішні справи і, якщо міністр закордонних справ звернеться з такою нотою до нього, то він, граф Форгач, буде в рішучий спосіб домогатися, щоб міністра негайно усунути з кабінету» [660].

Повною мірою безвихідність становища компенсувалася тим, що на чолі зовнішньополітичного відомства стояли справді талановиті особистості, палкі патріоти, для яких національний інтерес був абсолютною висхідною точкою відліку всієї діяльності: з З0 квітня до 20 травня 1918 р. міністром закордонних справ (він же — голова уряду) був М. Василенко, а з 20 травня до 14 листопада 1918 р. — Д. Дорошенко. Це завдяки їхнім зусиллям удалося реалізувати об'єктивні можливості, що виникли на міжнародній арені для входження України в європейський простір як повноправного суб'єкта міжнародного життя.

Якщо в добу Центральної Ради Українську Народну Республіку «де-юре» визнали чотири держави — Австро-Угорщина, Болгарія, Німеччина, Туреччина, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім. Це чотири національно-державних утворення колишньої Російської імперії: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань і чотири центральноєвропейських країни — Польща, Румунія, Фінляндія і Швейцарія. Окрім того, «де-факто» було започатковано зносини ще з вісьмома державами — Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією (тут лише Вірменія належала до колишнього імперського простору).

В 11 країнах встигли відкрити постійні дипломатичні представництва Української Держави, які очолили досить відомі, авторитетні політичні і громадські діячі — В. Липинський (Австро-Угорщина), О. Шульгін (Болгарія), Ф. Штейнгель (Німеччина), М. Суковкін (Туреччина), Є. Лукасевич (Швейцарія) та ін.