Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Природно, що між лівими і правими колами української демократії розгорнулась емоційна полеміка. Особливою різкістю, безкомпромісністю позначались публічні виступи лівих українських есерів у пресі, зокрема у власному нелегальному органі «Боротьбі». Вже в першому її номері у статті «Угодовці» гострій критиці було піддано навіть меморандум Всеукраїнського з'їзду земств до гетьмана. У статті давалась також узагальнююча оцінка позиції і тактики тих, хто не здатний був піднятись вище легальної опозиційності, по суті був готовий підтримати насильницький режим.

«…Легко зрозуміти, — зауважував автор, — чому всі оті "соціялісти" і "демократи", котрі в часи революційного підйому викидали самі "большевицькі" гасла, аби вдержатися при владі, тепер так легко "отряхають прах" своєї революційності; одне тільки являється незрозумілим: кого хочуть обдурити українські тонкі політики, удаючи невинних немовляток, котрі не знають, що гетьман — це маріонетка в руках чорносотенних аграріїв та інтернаціональної буржуазії, що сам "пан гетьман", навіть розчулившись своїм патріотичним серцем від плаксивого припадання українських "політиків" до його "ясновельможного" плеча, зможе уділити їм посади хіба своїх камердинерів, конторщиків, найбільше — управляючих власними маєтками, але ніяк не більше, і що, нарешті, чорні сили, котрі стоять за гетьманом, поки вони мають силу в своїх руках, не потрібують льокаїв з жовто-блакитними стрічками, а звернуться до них за піддержкою в той момент, коли сили у чорного Інтернаціоналу будуть заслабі проти сил працюючих. Чи українські «демократичні» політики бачать вже ту слабість "чорних" і хочуть піддержати їх панування за ласий шматочок з панського столу? А коли так, то зірвіть з себе, панове угодовці, соціялістичні і демократичні ярлички і не дивуйтеся, що нарід в час перемоги над ворогом прожене разом з господарями і їх вірних слуг. Не той тепер час, щоб "опозиція короля" когось обдурила» [651].

Природно, що з утворенням Українського Національного Союзу, який об'єднав примиренські щодо режиму елементи (так принаймні вважали ліві українські есери), ЦК УПСР посилив кампанію розвінчування угодовців.

Особливо гострі дискусії точилися навколо питання сутності державності як такої — що це за суспільний інститут, чим породжується, кому служить, яке співвідношення між національною та пролетарсько-інтернаціональною державою, як слід справді революційним силам ставитись до національної справи, національної державності й принципів її взаємин з іншими державними утвореннями? З'ясуванню цих та інших дотичних до них питань була присвячена окрема стаття «Український Національний Союз» у центральному органі УПСР.

Загальнотеоретичні положення були покладені на грунт політичної ситуації в Україні й сформульовані такі узагальнюючі висновки:

«Ріжнобарвні ілюзії пролетаріату, зв'язані зі зростом та зміцненням власної держави, приводять до найгіршого опортунізму, до міжклясового об'єднання по "національно-державному" фронту, наслідком чого відкриваються для пануючих кляс широкі можливості дрібними подачками та незначними "реформами" остаточно присипляти революційний дух народу й утримувати його від широкої пляномірної боротьби за повну перебудову сучасного ладу. Але ціною соціяльних поступок, ціною повної ліквідації революційних змагань і заміни клясової боротьби горожанським миром не досягається також жадних поліпшень в справі національній. Національний гніт є шкідливий для мас не тільки тому, що горожанські свободи зводяться нанівець в атмосфері національних обмежень, але ще в більшій мірі тому, що національні утиски утримують нарід в темноті, перешкоджають зросту національної свідомости та одволікають увагу мас від основи всякого поневолення — соціяльної нерівності. В боротьбі пригнобленого люду за своє всебічне визволення національна боротьба (так само, як і політична) мусить отже трактуватись, як засіб, і не заступати собою клясової боротьби, тим більше недопустима підміна нею остаточної мети — встановлення соціялістичного ладу, в межах якого лише можливе здійснення повної, всебічної суверенної волі людини.

У той час, як свідомість національної кривди мусить відогравати ролю революційного фактору, буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької ідеольогії, заманюючи його обіцянками національного визволення шляхом сотворення власної національної держави. Захоплення гаслом національного державництва, розбиваючи солідарність всесвітньої трудової демократії і підмінюючи революційну ідею нації консервативним льозунгом держави, віддає національній буржуазії монополію на експльоатацію мас в межах країни та на імперіялістично-завойовницьку політику зовні.