Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Ліві українські есери планували в революційній боротьбі за визволення українського трудового народу координувати власні виступи з поступом міжнародної революційної демократії, встановивши найтісніші відносини передусім з соціалістичними партіями Німеччини, Австро-Угорщини, Великоросії, Польщі та інших сусідніх держав, і дотримуватися неухильної класової тактики, яка спиралася б на революційні організації трудящих України.

ЦК УПСР рішуче відкидав можливість будь-якого компромісу з «освіченим деспотизмом», виступав проти входження в гетьманський уряд демократичних елементів.

У платформі йшлося про те, що партія буде стримувати селянство від стихійних, непідготовлених, неорганізованих виступів, боротиметься проти демагогічних більшовицьких гасел, розрахованих на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, «гасел виключно військового повстання і оружної боротьби проти німецького війська на Україні, а закликатиме до боротьби по внутрішньому, клясовому фронту».

Передбачалось також розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед окупаційних військ.

Концентровано програмна мета та шляхи її досягнення були сформульовані в одному з пунктів платформи: «Ставлячи метою викликати революцію, яка забезпечить всі вимоги українського трудового люду, УПСР, з одного боку — вестиме невпинну і активну агітацію і боротьбу в цьому напрямкові, дезорганізуючи реакцію, її уряд, військову та політично-соціяльну опору в центрі і на місцях, гуртуючи дезорганізаторські, партизанські відділи, що активно боронитимуть ідею соціялізації землі, стоятимуть на сторожі волі, не даючи змоги імперіялістичній реакції затемнювати клясову свідомість видимими (показними) благами; з другого боку — одночасно провадитиме пропаганду, підготовку та організацію революційних центрів селянства і робітництва (земельні комітети, фабрично-заводські та залізнодорожні комітети, ради робітничих та селянських депутатів, революційні комітети), щоб з гаслом революційного повстання, солідарізованим і одностайним та одночасним виступом в центрі і на місцях, разом зорганізовано проведеним страйком, провалити реакційний уряд і захопити владу в руки демократії» [647].

Ліві українські есери вважали, що доки соціалістичні партії залишатимуться меншістю в політичних силах окремих країн, доти соціалістична демократія не утворить одного організованого цілого — «не може бути соціалістичної революції і диктатури трудової демократії в окремих країнах». Центральний Комітет УПСР застерігав, що «передача влади трудовому люду в особі рад робітничих та селянських депутатів можлива лише на короткі часи революційного піднесення — оскільки революція твориться лише трудовим людом і на організації його спірається, оскільки не забезпечені ще здобутки революційного руху і не переможена реакція, — одночасно ж з тим має підготовлятись перехід формальної влади місцевим самоврядуванням, обраним по п'ятисловній формулі, і парляменту в центрі, першим з яких мусять бути Українські Установчі Збори» [648].

Отже, ліві українські есери далі еволюціонували в бік радянської влади. Наприкінці листопада 1917 р. на своєму III з'їзді вони (тоді ще єдина партія) ладні були поряд із Центральною Радою — Українськими Установчими зборами (національною владою) запровадити ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (класові органи влади), тобто започаткувати своєрідний владний дуалізм. У липні—серпні 1918 р. ЦК УПСР (ліві) готові були передати владу радам робітничих і селянських депутатів (класові органи) у революційний час з тим, щоб після революції передати владу в центрі — Установчим зборам, а на місцях — органам місцевого самоврядування, обраним за демократичними (традиційними парламентськими) принципами.

Тут, очевидно, не можна погодитись з пізнішою оцінкою розглядуваної позиції лівих українських есерів, що її дав П. Христюк: «Партія обстоювала формально парляментарний демократизм, визнаючи радянську форму умовно, лише на час загостреної клясової боротьби» [649]. Сам колишній есер, він, мабуть, намагався дещо пом'якшити загальне враження від тогочасної радикалізації більшої частини партії, але не міг цього досягти, запропонувавши врешті-решт дуже суперечливу, логічно недосконалу формулу.

Аналізуючи ситуацію, що склалася всередині українського визвольного руху влітку 1918 р., розкол, що дедалі більше посилювався, П. Христюк пізніше зазначав: «Таким чином, між правицею і лівицею було дуже глибоке розходження, яке творило з двох частин української демократії два майже цілком ворожі табори. Ясно, що всі спроби правиці української демократії дійти до якогось порозуміння з генералом Скоропадським чи німецькими генералами, всякі форми легальної, так би мовити, парляментської боротьби з диктатурою буржуазії, засуджувались лівицею як угодовство і зрада соціялістично-революційним ідеалам та як зламання клясової пролєтарсько-селянської тактики. Замість порозуміння з генералом Скоропадським та з німецькими генералами, лівиця шукала порозуміння з революційно-соціялістичними групами Європи та зокрема з німецькою демократією. Маючи тверде переконання, що панування контрреволюції на Україні являється тимчасовим і що соціяльно-економичне, й разом з тим і національно-політичне визволення українського народу прийде тільки внаслідок перемоги працюючих мас всього світу над всесвітньою буржуазією, лівиця української демократії не надавала позитивного значіння гетьманській державности навіть з національної точки погляду і висміювала та засуджувала всі заходи правиці коло "українізації" чи демократизації цієї державности» [650].