Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Треба рятувати Рабиню-Матір, оточену розлюченою зграєю "братів" [645].

Лідер УСДРП В. Винниченко висловлював у даному випадку погляди і настрої широких кіл української демократії. Українські соціалісти-революціонери центральної течії наближались своїми поглядами до українських соціал-демократів, хоч і ставились до Союзу критичніше і з меншим захопленням, ніж останні. М. Шаповал і деякі інші члени партії, які входили до складу Союзу, провадили там роботу більше на власну відповідальність, ніж за партійними директивами. Подібну до есерів позицію займала й Селянська спілка, яка перебувала під впливом соціалістів-революціонерів (центристів), і видавала свій орган — «Народну Волю». Інші групи вкладали в ідею єдиного національного фронту дуже обмежений зміст, маючи на меті дійти цим шляхом не стільки до цілковитого знищення гетьманщини, запровадження парламентаризму й демократизації всіх органів влади, скільки намагалися пристосувати гетьманщину до своїх корисливих ідеалів і, навпаки, себе до гетьманщини.

Гетьманський режим з його реакційною політикою, антиукраїнською орієнтацією, невщухаючими репресіями проти населення дедалі більше радикалізував ті сили, які протистояли йому на крайньому лівому фланзі українського національно-визвольного руху. Додаткового імпульсу цьому процесові надавали дії правого сектора антигетьманського табору, що еволюціонував на позиції лише легальної боротьби з диктатурою, яка перемогла, закликав маси до «малих діл» (культурно-організаційної роботи, боротьби за 8-годинний робочий день, за право коаліцій, за демократизацію органів самоврядування). Така позиція розглядалась як примирення з гетьманським режимом.

Та найбільше впливали на поведінку лівих масові стихійні виступи проти панівного режиму, що не тільки не вщухали, а, навпаки, після чергових жорстоких розправ вибухали з новою й новою силою, вимагаючи від своїх ідейних натхненників відповідних організаційно-політичних кроків. Ці кроки здійснювались, хоча відразу слід зауважити, що вони поступалися своєю масштабністю та виваженістю досвідченішому правому табору.

Діяльність українських радикальних сил уособлювалась головним чином у лівих українських есерах, що були порівняно численними, мали організації в центрі й на місцях, видавали друковані органи, систематично проводили зібрання, відгукувались на всі найважливіші події тогочасного життя.

Ідейні засади діяльності українських лівих есерів були визначені в згаданій вище «Платформі Центрального Комітету Української Партії Соціалістів-Революціонерів (розуміння сучасного моменту і завдання партії)».

Платформа констатувала, що Українська революція перебувала в глибокій кризі. Об'єднавшись з міжнародною буржуазією, спершись на австро-німецькі багнети, українські поміщицько-буржуазні кола в союзі з куркулями-власниками розпочали контрреволюційний наступ, який призвів до державного перевороту.

Контрреволюція на чолі зі ставлениками інтернаціональної буржуазії —гетьманом та його урядом — звела нанівець всі здобутки року Української революції. Найбільше завоювання українського національного руху — Українську Народну Республіку — знищено. Скасувавши всі політичні й громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність, яка розтоптала і всі соціально-економічні реформи, а передусім найвагоміші з них — соціалізацію землі та робітниче законодавство.

Центральний Комітет УПСР розглядав гетьманську реакцію в Україні «як тимчасовий занепад революції» і зазначав: «Українська революція, будучи не тільки політично-національною, а й глибоко соціяльною революцією, що з самого початку стреміла перетворитися в міжнародню революцію, поставила своїм політичним гаслом необмежену федерацію республік (що відносно України мало здійснитись шляхом постанови Українських Установчих Зборів), — несприяючими обставинами примушена була залишитись в національних рямцях і в цім наближалась вже до свого завершення і закінчення. Привнесення ж тепер до неї елементу міжнародности невмолимо штовхає її на цей шлях, шлях відновлення боротьби за здійснення своїх льозунгів — за збудування соціялістичного Інтернаціоналу, ліквідацію всесвітньої війни, в яку зараз втягується українська держава, за скликання Українських Установчих Зборів, за Землю і Волю, за Федерацію.

Стоючи на старій позиції партії, зазначаючи, що гасло самостійности, як самоціль — являється лише зброєю в руках реакційної буржуазії, Центральний Комітет Української Партії Соціялістів-Революціонерів вважає, що державницькі змагання необхідно зв'язані з імперіялістичними тенденціями, ослабляють клясову боротьбу працюючих і неминуче вступають з нею в конфлікт, через що незалежність держави не може бути гаслом трудового люду в його боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення всесвітньої федерації» [646].