Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Однак, гадається, слід зважити й на те, що серед інших чинників достатньо жорстко діяла історична закономірність, яка детермінувала і піднесення комуністичного руху на новий якісний щабель, і багато де в чому визначала його характер, важливіші особливості.

Істотним наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів [632]. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною [633], революціонізованих солдат побоювались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров'ю напередодні загальної поразки держав Четверного союзу у війні.

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорганізованість, роз'єднаність повстанських операцій. Не існувало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване. 6 німецьких корпусів (19 дивізій, 2 кавалерійські бригади) і 3 австро-угорські корпуси (9 дивізій), розпорошені по всіх українських губерніях [634], «надійно» блокували селянські виступи, не давали їм змоги з'єднатися в єдине річище.

Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н. Махна, його оточення він став довгочасним чинником ситуації в регіоні.

Робітники й селяни України, переважна більшість яких не просто не сприйняла гетьманського режиму, а й достатньо швидко втягнулась у вельми активні форми боротьби проти нього, в 1918 р. зблизилися з основним масивом демократичної інтелігенції. Остання була сконсолідована передусім в політичних партіях, що раніше визначали політичне обличчя Центральної Ради, Української Народної Республіки, а після 29 квітня також оперативно почали шукати шляхи протидії новій владі. Причому це було характерним не лише для крайніх, радикальних елементів.

Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918 р. зробили спробу сконсолідуватися й утворили Український Національно-Державний Союз (УНДС). До нього ввійшли Українська демократична хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, Об'єднана рада залізниць України й Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки.

Цікаво зазначити, що навіть цей союз політичних партій і організацій в меморандумі, поданому генералові П. Скоропадському 24 травня 1918 р., підкреслював, що «кабінет міністрів — не-український по своєму складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не ввійшли представники українських політичних партій і українських громадських груп (українські діячі), які власне і творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих громадських не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої" Росії» [635].

УНДС засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення, зростання на цьому грунті ліворадикальних, навіть більшовицьких настроїв і висловив, по суті, вотум недовір'я режимові та вимогу українізації політики й усіх державних органів в Україні [636].

Подібні мотиви звучали й у наступному документі, поданому Українським Національно-Державним Союзом З0 травня 1918 р. [637]

Разом з тим на початках своєї діяльності УНДС готовий був піти і на контакт з гетьманською владою за умови виконання низки умов. Щоправда, в даному відношенні організатори УНДС поділялись на два угруповання.

Праве, консервативніше, крило на вістря політичних домагань висувало заміну неукраїнського, протинаціонального уряду на національно орієнтований, нехай навіть буржуазний, але обов'язково — український.

Ліве, опозиційне ядро, що допускало можливість легальних контактів із гетьманом П. Скоропадським, у центр вимог ставило соціально-економічні, класово-політичні моменти, які не міг задовольнити буржуазний уряд будь-якого складу — і національно-українського і неукраїнського.