Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Ішлося про гігантські цифри. Якщо за Берестейською угодою з України мали вивезти 1 млн. тонн збіжжя (60 млн. пудів), то урожай 1918 р. виявився дуже хорошим (перевищував 15 млн. т.) — отже, до центральноєвропейських держав до 15 червня 1919 р. мало надійти вже понад 5 млн. тонн хліба — тобто, у п'ять разів більше, аніж за квітневим економічним протоколом. Мабуть нереальність такого обсягу була настільки очевидною, що довелося встановити «мінімум» — 75 млн. пудів — 1,2 млн. тонн [667].

Як наслідок, по дві цифри («дозволено» і «обов'язково» було внесено й до ряду інших позицій: велика рогата худоба — 11 і 6 млн. пудів (у живій вазі), вівці — 300 тис. і 160 тис. голів і т. ін. [668].

Не менш вражаючими за масштабами були інші цифри протоколу про зобов'язання Української Держави щодо поставок у центральноєвропейські країни сировинних та інших товарів: 10 % виробленого цукру, 30 % металопродукції, 20 % спирту. У відповідь Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувались, починаючи з вересня 1918 р., щомісячно поставляти в Україну по 9 млн. пудів вугілля, 5 тис. тонн нафти та інших нафтопродуктів, задовольнити потреби України в сільськогосподарських машинах і техніці, зокрема устаткуванні для гірничої, вугільної, металургійної і спиртової промисловості [669].

Проте, усвідомлюючи нерівноправність у відносинах, їх очевидну збитковість для українства, представники режиму (й сам гетьман П. Скоропадський, і голова уряду Ф. Лизогуб, і міністр закордонних справ Д. Дорошенко) під час офіційних візитів до Берліна у вересні — листопаді 1918 р. змушені були принизливо просити німців не виводити окупаційних військ з України. Оскільки власних сил, передусім військових, Українська Держава не мала, її майбутнє поставало у найпесимістичнішому світлі.

Чи не єдиним питанням, яке набуло міжнародного характеру і яке сподівалися розв'язати на користь України, було питання про прилучення Криму. Свого часу з демократичних міркувань Центральна Рада вважала за доцільне надати населенню півострова право самовизначитись. З приходом в Україну німці витіснили з півострова українські війська, і владу в Криму захопили російські і татарські політичні сили. Сформований ними уряд на чолі з генералом (татарином за національністю) С. Сулькевичем дотримувався загальної орієнтації на єдину і неподільну Росію, розгорнув кампанію проти українських партій і організацій, почав переслідувати українські газети, заборонив офіційне вживання української мови тощо.

Тоді гетьманський уряд вирішив удатись до економічної блокади півострова і «митної війни». Дуже швидко з'ясувалося, що без зв'язків з Україною півострів просто нежиттєспроможний. Це зрозуміли й німці, зацікавлені в безперебійному вивезенні з Криму сировини, зокрема багатющого урожаю фруктів. Не шукаючи силових методів розв'язання проблеми, вони відповідними нотами настійно просили Київ оперативно знайти вихід. Оскільки ж щодо Криму ніяких зобов'язань перед німцями українська сторона на себе ніколи не брала, залишалось одне — змусити уряд С. Сулькевича порозумітись з гетьманським кабінетом. Хоча С. Сулькевич і його оточення вважали звертання до Києва капітуляцією, після певного тертя було направлено до столиці України поважну делегацію, до якої входили і представники найчисленніших національностей, що населяли Крим.

Внаслідок переговорів (за участю німецьких офіційних осіб) було вироблено умови прелімінарного договору: в складі Української Держави Крим дістав широку автономію, свій крайовий сейм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада статс-секретаря у справах Криму. Були всі підстави сподіватися, що ці умови будуть схвально зустрінуті татарським «Курултаєм», іншими громадськими організаціями півострова.

Німці, зі свого боку, згодились на передачу захопленої ними частини флоту з базою в Севастополі. На 22 військових кораблях замайоріли українські прапори. Фактично Крим переходив під українську владу [670]. Проте довести до кінця справу не вдалося — гетьманат був повалений. Отож, говорити про позитивний баланс у відносинах з Німеччиною, за будь-яких підходів, зрештою не доводиться.

Ще гіршими виявилися для Української Держави здобутки у відносинах з Австро-Угорщиною. Окрім торговельних зносин, підґрунтям для серйозних суперечностей стали територіальні проблеми. Первісне небажання виконувати положення таємних протоколів щодо створення «коронного краю» та прилучення до України Холмщини і Підляшшя переросло у відкриті пошуки шляхів зриву угоди, здійснення різких, віроломних кроків у цьому напрямку. Здебільшого австрійці не координували своїх дій з німцями, однак у разі потреби зверталися до них за підтримкою і, як правило, знаходили розуміння.