Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Певного розвитку набула консульська служба. У семи містах — Києві, Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Харкові і Херсоні було відкрито 33 консульських установи 20 держав. Розпочалася «зустрічна» робота щодо влаштування консульських пунктів Української Держави за рубежем, Більше як тридцять консульств було відкрито на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в РРФСР, зокрема генеральні консульства в Петрограді та Москві. Усього було заплановано розміщення в 22 країнах 56 консульських закладів [661].

Було зроблено перші кроки щодо налагодження функціонування військово-дипломатичної служби (атташату), підготовки кадрів для зовнішньополітичної діяльності (відкриття консульських курсів) тощо.

Безперечно, успіхи на дипломатичній ниві могли бути й значно суттєвішими, якби австро-німецькі власті свідомо не обмежували контакти України із зовнішнім світом, зокрема з їхніми суперниками в світовій війні, яка ще тривала.

Тому — вільно чи, очевидно, більше невільно — в системі зовнішньополітичних пріоритетів великої ваги набирало завдання реалізації «хлібного миру» з Німеччиною та Австро-Угорщиною. І зовні підкреслено приязні відносини гетьманської адміністрації з окупаційною владою, Києва з Берліном, а гетьмана П. Скоропадського з кайзером Вільгельмом II були, таким чином, детерміновані обставинами, змінити які або хоч якоюсь мірою вплинути на які українська сторона була не в змозі. Тож, якщо виходити з аксіоми, що зовнішньополітичний курс держави має забезпечити якомога сприятливіші обставини для оптимальної реалізації національного інтересу, національного розвою, доведеться визнати: Українська Держава практично не мала можливостей для здійснення такої природної місії.

Керівники зовнішньополітичної сфери добре розуміли всю складність ситуації і намагались обережно здобути бодай обмежену свободу для втілення в життя власної мети і планів. «Відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування як держави, — не раз наголошував Д. Дорошенко. — Цей стан залежности від Німеччини був утворений фактом присутности на українській території кількасоттисячної німецької й австро-угорської армії, що прийшла до нас по хліб. Одже справа повільного, без потрясінь, виходу з цього стану залежности від чужої сили, не пориваючи добрих відносин з державами, що цю силу як допомогу і порятунок до нас вислали, — це було віссю нашої політики… Німці, мабуть, розуміли наші стремління і тому намагались якомога довше тримати нас в залежному стані, не даючи нам скріпити свою територію, а головне — формувати армію» [662]. Причини такої поведінки німців були цілком зрозумілими — «допомігши збудувати велику вкраїнську державу, визискати її як в найширших розмірах, узяти з неї все, що можна…». «Взагалі німецька політика на Україні робилася грубими солдатськими руками і не тільки не уміла нікого до себе приєднати, а навпаки — відштовхувала» [663].

Справді, на переговорах про конкретні розміри «обміну товарами» німці й австрійці домагалися явно непропорційного співвідношення взаємопостачання, а надалі при кожній нагоді шантажували українську сторону недотриманням нею взятих на себе зобов'язань. «До Австрії йшли вже тисячні вагони українського хліба, рятуючи голодний Відень, а до нас з австрійського краму не прийшло нічого за виїмком галицької соли, тютюну й сірників, про котрі оповідали, що то крам, вивезений з півдня України, яко військовий «пріз», а потім привезений знову назад на продаж, як австрійський продукт», — з гіркотою згадував міністр закордонних справ Української Держави [664].

Не краще було і з обіцяною німецькою сільськогосподарською технікою. На морально застарілі машини встановлювалися надмірно високі ціни, і надходили ці машини в Україну в дуже обмеженій кількості. А про те, щоб їх продавати населенню за такими цінами, годі було й думати [665].

Однак, ані українські дипломати, ані урядовці економічних міністерств вдіяти нічого не могли. Більше того, результатом тиску Німеччини й Австро-Угорщини стало те, що Україна (яка справді не могла виконати обіцяних поставок хліба, іншої сировини за Берестейською угодою) продовжила «торговельний договір» з 1 липня до 31 серпня, а за додатковим протоколом від 10 вересня 1918 р. зобов'язалася вивезти союзникам 35 % нового врожаю. За умови, якщо поставки хліба виконані не будуть, передбачалася «компенсація» цукром [666].