Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Усі радянські військові угруповання мали розпочати активні дії на світанку 26 травня, Кінна армія — добою пізніше, коли обстановка дещо проясниться.

Військові з'єднання отримали різні тактичні завдання, які, однак, були тісно пов'язані єдиною кінцевою метою: 1) 12-та армія спрямовувала свої сили на ізоляцію ворожих сил з півночі та безпосереднє зіткнення з ворогом, щоб «на його раменах вдертися в Київ». 2) Група Якіра мала діяти з південного заходу, відволікаючи на себе «якомога більше» сил київського угруповання. Крім того, кавбригада Котовського займала лівий фланг групи «для зв'язку з Кінармією». 3) «Кінній армії, яка становить головну ударну групу фронту і має основною метою розгром і знищення живої сили і захоплення матеріальної частини київської групи противника, зі світанком 27 травня перейти у вирішальний наступ у загальному напрямку на Козятин, врозріз між київською та одеською групами противника. Стрімким натиском, змітаючи на своєму шляху зустрінуті (на ньому) частини противника, не пізніше 1 червня захопити район Козятин-Бердичів та, забезпечивши себе заслоною з боку Старокостянтинів-Шепетівка, діяти в тилу противника» [529]. 4) 14-та армія мала зосередити головні сили на своєму правому фланзі (також поряд з 1-ою Кінною) та оволодіти районом Вінниця-Жмеринка.

Згідно плану, в останній тиждень травня вздовж практично всього фронту розпочалися кровопролитні бої. Спочатку вони точилися з перемінним успіхом, проте в першій декаді червня очевидною стала перевага Червоної армії [530]. Вночі з 11 на 12 червня вона зайняла Київ.

На жаль, поляки, яких прийнято іменувати представниками розвинутої західної культури, повели себе негідно, вдавшись до варварських руйнувань безцінних пам'ятників культури і мистецтва. У спеціальній ноті, підписаній Г. Чичеріним та Х. Раковським, направленій урядам Великої Британії, Франції, Італії та США, від 11 червня 1920 р. говорилося: «Сама столиця України Київ стає тепер об'єктом неймовірного, нечуваного вандалізму польських панів. Оскільки доблесні українські та російські армії примусили польських панів залишити тут свою здобич, розчароване польське командування задумало увічнити свою пам'ять у Києві за прикладом Герострата.

Жодного разу протягом усієї імперіалістичної війни не траплялося нічого подібного тим мерзотностям і злочинам проти цивілізації, які скоїли поляки в Києві перед своєю евакуацією. Чудовий собор святого Володимира, ця перлина російської релігійної архітектури з безцінними фресками Васнецова, був знищений поляками при відступі лише тому, що вони бажали зігнати свою злість, хоч би на неживих предметах. Таким чином, спільна скарбниця цивілізації людства втратила унікальний твір мистецтва внаслідок огидного вандалізму охоплених відчаєм поляків» [531].

Утім, окупанти нищили не тільки твори мистецтва, а й умови життя киян. «Міська каналізація в Києві, - значилося в ноті, - методично руйнувалася, що рівнозначно приреченню більш ніж пів- мільйонного населення на прикрості, які не піддаються описові, та смертоносні епідемії. Електростанція, пасажирський і товарні вокзали зазнали тієї ж лихої долі». «Однак трудящі маси Росії та України, — закінчувалася ця нота протесту, — продовжують вважати польських трудящих своїми братами, введеними в оману та кинутими всупереч їхній волі в цю несправедливу війну проти трудових народів Росії та України» [532].

Уряди РСФРР та УСРР покладали відповідальність і на західні держави за їх підтримку польських агресорів.

10 червня 1920 р. столицю України разом з поляками, що відступали, залишили керівники УНР, провід Української революції [533]. І, як згодом з'ясується, тепер уже залишили назавжди.

Війна, як відомо, на тому далеко не скінчилася. Були потрібні ще довгі місяці запеклих боїв, залучення з обох боків нових великих сил, загибель тисяч солдатів, енергійне втручання у перебіг подій дипломатів провідних європейських держав і навіть Ватикану, перш ніж Червона армія, розвинувши червневий успіх, відтіснила поляків на кінець липня практично до кордонів Галичини, а згодом рішучим ударом вийшла під стіни Львова і Варшави [534].

Проте, відступаючи, польське командування на середину серпня зібрало достатньо могутній збройний кулак. Набагато масштабнішою, ніж раніше, була різнобічна допомога Антанти, особливо Франції. Операцію контрнаступу розробив і здійснював досвідчений французький генерал М. Вейган [535]. Поляки найменують те, що сталося, починаючи з 15 серпня 1920 р. «дивом на Віслі». Та у «дива» були цілком зрозумілі підстави.