Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Це, передусім, колосальна перевтома Червоної армії, що здійснила з постійними боями, без перепочинку, зверхдальній перехід і стрімко просувалася на захід без належної підтримки тилу, підтягування резервів, за браку боєприпасів, в атмосфері наростаючого несприйняття переважаючою частиною поляків присутності на їх території чужого війська, широкого культивування патріотичних і націоналістичних настроїв.

Червоним командуванням (Л. Троцьким, С. Каменєвим, М. Тухачевським, О. Єгоровим, И. Сталіним, Г. Гаєм та ін.) було допущено чимало помилок [536], що змушені були визнавати В. Ленін [537], Л. Троцький (останній, правда, прагнув перекласти відповідальність з себе на інших воєначальників за невміле управління воєнними справами [538]), Політбюро ЦК РКП(б). Зокрема, запізнілим виявилося рішення про об'єднання Західного і Південно-Західного фронтів, невчасно було здійснено необхідні спільні воєнні маневри, передчасно вирішили перекидати частини будьонівців поближче до Криму для боротьби з П. Врангелем. Далися взнаки некомпетентність та амбітність декого з воєначальників. Не виправдалися розрахунки й на революційне піднесення в середовищі польських трудящих, підтримку радянського походу пролетаріатом західних країн. Так, навіть військовий фахівець М. Тухачевський вірив у можливість здійснення революції в Польщі «ззовні», вважав, що «польська кампанія» могла стати «сполучною ланкою між революцією Жовтневою і революцією Західно-Європейською» [539]. До речі, полемізуючи з радянським командуючим на сторінках публіцистичних праць, Ю. Пілсудський доводив, що в Польщі не могло бути революційного вибуху й червоний воєначальник помилився, розраховуючи знайти для себе в цій країні «продуктивну допомогу» [540].

Однак, ейфорія від початкових успіхів, переоцінка власних можливостей і революційних потенцій на Заході захопила тоді умонастрої багатьох радянських керівників, а гасло «Дайош Варшаву! Дайош Берлін!» зовсім не видавалося їм утопічним і таким, що зреалізується у близькій перспективі. Втім, революційне нетерпіння опанувало міркуваннями і представників інших країн, які саме в той час зібралися на другий конгрес Комінтерну в Петрограді і буквально з дня на день чекали нових грандіозних перемог над світом капіталу, намагалися стимулювати радикальні настрої в Європі закличними лозунгами. Щоправда, гадається, не варто сприймати подібні гасла, резолюції, декларації тощо за воєнно-оперативні, чи воєнно-стратегічні плани, як це намагаються тлумачити деякі автори, зайняті критикою комуністичних планів здійснення світової пролетарської революції [541].

В закликах до останньої, мабуть, все ж переважав загальнополітичний, ідейно-моральний компонент, прагнення розв'язувати повсюдну революційну ініціативу, підтримувати навіть ілюзорні сподівання, які, між тим, здатні бодай якоюсь мірою сприяти просуванню соціалістичної справи, соціалістичної ідеї. А задовольнитися все одно доведеться лише реально досяжним. Саме так, зрештою, й діяли В. Ленін, його соратники. Втім, відчуття поразок від того не було менш болісним, неприємним.

Впродовж другої половини серпня — початку жовтня 1920 р. переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону армію вглиб України на 120–200 км. Однак радянські війська чинили шалений опір, і знесилені невпинними боями поляки погодились на перемир'я [542]. Українська Народна Республіка, її керівництво, особливо ж вояки, потрапили у велику скруту. Без польської допомоги вони б, безперечно, й не починали кампанії 1920 р. її перебіг зайвий раз переконував тверезих політиків у примарності сподівань на розв'язання власних проблем «чужими руками».

Природно, що ніякої конструктивної програми ні Головний отаман, що уособлював верховну владу в УНР, ні уряд у вкрай хистких умовах виробити не спромоглися, та й, мабуть що, в принципі не могли. Вважаючи, що за таких обставин «вся акція Петлюри і «законодавство» Мазепи, Левицького, Безпалка і ин. посилили персональний характер» влади, М. Шаповал убивчо підмітив: «Типова олігархія, що сліпо лізе навіть на політичну смерть, аби лишень триматись за владу чи гнатись за її маревом. Словом, поляки досягли своєї мети: в свій віз впрягли український «уряд Мазепи» і погнали його на політичну смерть і компрометацію» [543].Як і варто було чекати, і як вище зазначалося, прихід поляків в Україну спричинив чергове «поправіння» курсу УНР. За зізнаннями І. Мазепи, який поступився прем'єрством В. Прокоповичу, від самого початку діяльності нового уряду «українська політика знову, як і колись за уряду Остапенка, ставала на небезпечний шлях консервативно-бюрократичних концепцій» [544].