Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Новий кабінет почав функціонувати 31 травня [515]. А 2 червня була оприлюднена Декларація [516].

Більшість українських політичних сил різко негативно відреагувала на оголошений курс уряду В. Прокоповича, а чимало колишніх активних учасників революції взагалі поквапились відмежуватися від нього. «Жахом повіяло на нас від нової політики Петлюри та його «соціалістичних» однодумців, — писав М. Шаповал. — Закордонна делегація нашої партії видала до народу відозву проти польсько-петлюрівського походу. Наша партія перейшла в рішучу боротьбу з петлюрівщиною як контрреволюційною змовою проти нашої революції і України» [517].

Власне, до скільки-небудь змістовної та масштабної діяльності справа не доходила — у більшості випадків уся урядова активність вичерпувалася на міністерському рівні. Навіть у надважливому для того часу питанні — мобілізації до Української армії — мало чого вдалося досягти. її загальна чисельність ледве сягнула 20 тис, а зброї і спорядження вистачало тільки для половини з них [518]. Отже, в даному питанні ситуація мало чим відрізнялася від моменту Любарської катастрофи листопада 1919 р.

Тимчасом дедалі виразніше виявлялись і негативні сторони польської присутності в Україні. Польські вояки поводилися з українцями дуже жорстоко. Крім невпинних репресій, що виправдовувались мораллю воєнного часу, повсюдно відбувалися свавільні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. До Польщі вивозилося промислове та залізничне обладнання, засоби зв'язку тощо. Іншими словами — здійснювались повальні грабунки [519]. «… Подібної оргіозності у поведінці і зловживанні силою я ніколи не бачив і про щось подібне не чув, — зізнавався 30 червня 1920 р. в листі до командира польської дивізії командир 59-го піхотного полку. — Сотні підвід щоденно тягнуться з усіх сіл та околиць безперервно, солдати б'ють селян нагаями й прикладами, до того ж від цього не гарантовані навіть старости… Реквізування худоби і продуктів перевищує будь-яке уявлення» [520].

Доходила й уривчаста, проте дуже промовиста інформація про бідування інтернованих і полонених українців, переважно галичан, у польських таборах [521]. Тогочасні газети рясніли повідомленнями на кшталт: «На містечко Любар Новоград-Волинського повіту було зроблено наскок самим паном Сангушко. Мешканці містечка від 12 років до старості були поставлені на коліна на протязі 8 годин. Сам Сангушко особисто запитував кожного, вимагаючи видачі зброї, комуністів і всіх співчуваючих радянській владі. Зброї в населення не було, бо вона була відібрана раніш отаманами, що проходили, комуністи евакуювалися або пішли на фронт, але Сангушко цьому не вірив, наказував підозрілих обмотувати соломою, запалював живі факели, наказуючи тікати, рятуватись. Польські ж легіонери по втікачах відкривали стрілянину.

В селі Мотовилівка, Житомирського повіту Сангушко, вимагаючи зброї, комуністів, вистроїв чоловіків в одну лінію і розстрілював через п'ятого. Село Мотовилівка, що підняло повстання, було спалене. Згоріло 179 дворів, мешканців кидали в вогонь, тих, що втікали, розстрілювали…

В селі Красноселівці Житомирського повіту, зайнятому легіонерами, були реквізовані без оплати всі коні, вози, рогата худоба та хліб.

Польські легіонери грабували одежу, селянське полотно, сукно і все це відправляли в своє запілля [522].

Масових масштабів, особливо при відступі польських військ набрали єврейські погроми [523].

Усе це зміцнювало неприязне ставлення українського населення до поляків. Та й у середовищі польських жовнірів стрімко занепадав моральний дух, знижувалась боєздатність військових частин, зростало невдоволення солдат поведінкою офіцерів. Почастішали випадки непокори, навіть бунтів [524].

Радянське командування ще з кінця квітня 1920 р. наносило удари по польській армії [525]. Спроба перехопити ініціативу у війні за допомогою наступу на Західному фронті (у Білорусії) в середині травня перелому в ситуацію не внесла, хоча й покращила становище радянських військ в Україні: поляки змушені були перекинути з цього регіону на північний захід велику частину своїх сил.

Тимчасом, впритул до лінії фронту наблизилась 1-а Кінна армія (18 тис. бійців), якій належало відіграти особливу роль у подіях. За рахунок мобілізації в РСФРР та УСРР на Південно-Західний фронт прибуло ще близько 40 тис. новобранців [526], хоча й не всі вони могли взята негайну участь у бойових діях. У цілому ж у запланованому контрнаступі на Південно-Західному фронті радянське командування мало у своєму розпорядженні близько 22,5 тис. багнетів і 24 тис. шабель (у С. Литвина вони дивним чином перетворюються на «майже мільйон солдат» [527]) проти приблизно 70 тис. багнетів і 9 тис. шабель у поляків. Майже таким самим було й співвідношення щодо кулеметів (1440 проти 1897) і гармат (245 і 412) [528].