Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Ще перед від'їздом до армії Зимового походу І. Мазепа надіслав С. Петлюрі великого листа (10–14 лютого 1920 р.) [502]. Зміни, пропоновані в ньому, аргументувались таким чином: «Щодо загального управління, то Директорія як Верховна влада втратила свою популярність, ніхто її не знає, популярне лише Ваше ім'я. Всюди висловлюються за негайне скликання хоть-би тимчасового законодавчого діла для тіснішого зв'язку уряду з народом.

Приймаючи на увагу всю вищезазначену ситуацію, Кабінет Народних Міністрів у Кам'янці від 14 лютого ухвалив «Закон про тимчасове управління в Українській Народній Республіці», який передається Вам на затвердження. Цей закон є наслідком об'єктивного й всебічного з'ясування сучасного внутрішнього та міжнародного становища і є прийнятий в порозумінню майже з усіма українськими і єврейськими партіями, більшість яких рішуче домагалася негайного скасування взагалі Директорії як Верховної влади. Лише мотивами міжнародного характера доводилось аргументувати шкідливість такої позиції. Зазначений закон є мінімум, на якому зійшлися вищенаведені політичні партії і на якому лише можливо співділання в державній роботі цих партій. Я ж особисто, як і мої товариші по партії і кабінету, переконаний, що без негайного і строгого його додержання ми старих помилок своїх не виправимо, а значить і української справи вперед не посунемо» [503].

Однак С. Петлюра відмовився пристати на думку уряду. Як вважав Голова Ради народних міністрів, «Петлюра, очевидно, не хотів зв'язувати себе ніякими новими законами щодо своїх прав і компетенції як «верховної влади». З його згадуваного листа до мене було видно, що він навіть образився тим, що кабінет міністрів порушив питання про його компетенцію як Голови Директорії і Головного Отамана. Так, в цьому листі він писав:

«Текст «Тимчасового закону» утворює охлократію з ради міністрів, переплутує мале з великим і, як ухвалений наспіх, обовязує до перегляду… Я можу в любу хвилину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що се одповідає інтересам справи, і коли певна, що її піддержить населення…але гадаю, що в даний мент це було б шкодою для діла. Отже і я ставлю домагання, перше з них це — щирість у відносинах і контактну працю. Я повинен Вам сказати, Ісаак Прохорович, що коли б у мене не було певности, що Ви залишитесь при війську, я ніколи б не одїхав за кордон. Наша умова обов'язувала когось з міністрів бути при війську. Ця умова не додержана з Вашого боку і цим зроблена велика необачність та шкода, яку я вже бачу і яка може кепсько окошитись на справі. Прошу мати на увазі, що військо без уряду, яким би він не був, не може працювати. Отже, всі зусилля повинно направити на організацію центральної влади» [504].

І. Мазепа досить делікатно, але твердо відхиляє звинувачення С. Петлюри і, ще раз переповівши в своїй праці умови Зимового походу, доводить безпідставність висунутих претензій [505]. Не обійшлося й без зустрічного дошкульного закиду-натяку: «Відірваний в час Зимового походу від української дійсності, він (С. Петлюра. — В. С.) жив на чужині думками й поглядами, теоретично можливо й правильними, але на практиці нездійсненими» [506].

З неприхованим глумом описує спроби українського проводу налагодити хоча б видимість функціонування державних інституцій, навіть «реформувати» їх М. Шаповал: І. Мазепа «зробив 14 лютого засідання «ради міністрів» (в складі: Мазепа, Лівицький, Шадлун, Безпалко соціял-демократи і Огієнко рад-демократ), яка винесла постанови: а) про надання колегії у Варшаві (Левицькому, Сальському і Христюкові) права ведення закордонної політики і б) проект закону про «форми державного устрою» (УНР), яким касувались повноваження членів директорії Швеця та Макаренка і заводилася олігархічна диктатура кабінету міністрів (5–7 душ) на чолі з головою ради міністрів. За Петлюрою залишено титули «голови директорії» і «головного отамана» з функціями президента і головнокомандуючого. Перед трьома днями арештовувані польською владою люде не додумалися ні до чого иншого, як папірового «державного перевороту!»

Сумна честь зформування буржуазної диктатури на перекір постановам Трудового Конгресу припала Андр. Левицькому і Мазепі в інтенціях Петлюри та поляків. Але гарну ролю зіграли ті, що ще рік назад підписували з соц-революц. угоди про трудові ради і про революцію в інтересах трудового народу!» [507].

На думку М. Шаповала, вузька група людей, що оточували С. Петлюру, діяла не просто абсурдно, вона намагалася ввести в оману громадськість, імітувати свою потрібність і корисність: «Оці люде таїли від громадянства, від урядовців, від команди, від війська, свою політику, свої беззаконства, на зовні вживаючи фальшивих слів: директорії вже не було, а вони вживають «голова директорії», ради міністрів уже не було, а вони роблять в пятьох засідання, ухвалюють нові основні закони про форми державної влади, УНР вже нема, а вони для своєї ватаги вживають назву «УНР» — ним збиваючи з пантелику всіх непоінформованих людей» [508].