Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

У цілому польський наступ розвивався успішно. Командування Південно-Західного фронту Червоної армії хоч і одержувало інформацію про підготовку Польщі до війни, не встигло достатньо зміцнити склад своїх армій [477]. Не на користь червоноармійців складалася і вкрай тяжка обстановка на Правобережній Україні в цілому, яка зустрічала вже шосту воєнну весну з майже дощенту зруйнованим господарством.

Швидко просуваючись вперед, польські війська вже на 27 квітня оволоділи Житомиром, Бердичевом, Коростенем [478]. Однак їм не вдалося виконати головне завдання — спираючись на п'ятиразову військову перевагу, розгромити основні сили 12-ї та 14-ї армій, які, обороняючись, уникли масштабних боїв, відводячи війська в протилежних напрямках: 12-у армію — на Київ, а 14-у — на Одесу. Це змушувало поляків розтягувати фронт наступу, розпорошувати сили [479].

Не виправдалися надії і на вибух антирадянського народного повстання. В тилу Червоної армії завдавали поодиноких, сепаратних ударів загони армії Зимового походу та галицькі бригади, які знайшли момент слушним для того, щоб масово залишити більшовицький табір і допомогти розбити його виступами зсередини [480]. Втрати поляків були мінімальними — менше 100 загиблих та 300 поранених [481].

В останні дні квітня — перші дні травня польський наступ уповільнився. Ю. Пілсудський та його військове оточення вагались з приводу того, який напрямок обрати як головний — київський чи одеський. В обох варіантах існувала небезпека флангового удару. Нарешті було вирішено рухатись на Київ, оскільки 14-а армія відійшла на 200 км на південь і оперативно не могла передислокуватись у зворотному напрямі [482].

При цьому Ю. Пілсудський не надто зважав на своїх українських союзників і не крився з тим. Прибувши до Житомира, в інтерв'ю кореспондентові лондонської «Daily News» він цинічно заявив: «Відносно політики українського уряду. Це є експериментом. Тут така справа, оскільки я, так би мовити, втягнув Польщу в цю акцію, то даю українцям можливості. Якщо їм вдасться — то вдасться; не досягнуть успіху, то не будуть його мати. Існують два способи навчити людей плавати. Віддаю перевагу киданню їх у глибоку воду і нехай пливуть. Те, власне, роблю з українцями» [483].

Щось подібне говорив керівник Речіпосполитої і на нараді польового штабу в Бердичеві, коли розмірковував щодо перспектив владнання українських і польських проблем: «Я поставив на карту останню можливість зробити щось на користь майбутнього Польщі, цим послабити потужність Росії в майбутньому. І коли вдасться допомогти створенню незалежної України, яка буде перепоною між нами і Росією, остання на багато років не буде нам загрожувати… Але проблема в тому чи повстане Україна, чи має вона достатньо сил і людей, щоб організуватися, ми не можемо тут вічно знаходитися і тому звертаюся до місцевих поляків, щоб мене зрозуміли і допомогли. Це і в їх інтересах, не саботувати, а разом з українцями створити державу. Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель. Іншого не має — як спробувати створити самостійну Україну. На жаль Петлюра не відіграє тут жодної ролі. Тут він тільки знаряддя, не більше. Коли не вдасться нічого тут зробити, залишимо цей хаос власній долі. А далі покаже майбутнє» [484].

Між тим, особисто Ю. Пілсудський, його політичне оточення не марнували час, прагнучи «витиснути» зі сприятливої ситуації якомога більше вигод. Тільки-но почавши похід на Київ, вони потурбувалися про форсування підготовки економічних і фінансових угод, передбачених Варшавським договором. Тому представників уряду УНР негайно викликали до Варшави й почали з ними оперативно обговорювати господарську угоду. Апетити польської сторони здавалися неосяжними, їх цікавило все: український цукор, фосфорити Поділля й причали Одеси, Миколаєва, Херсона, залізні й марганцеві руди, льон, конопля, худоба, продукти землеробства й тваринництва.

Ще до формального укладення угоди Пілсудський пообіцяв виправити становище з хлібом у власній країні поставками зерна з України. Для цього був створений спеціальний військовий орган на чолі з Я. Ромером [485].

На Україну розраховували перекласти й весь тягар витрат на утримання окупаційних військ. Умови виплати боргу за «військову допомогу» УНР визначала окрема фінансова угода. При обговоренні її проекту представниками міністерств фінансів, промисловості й торгівлі, закордонних справ, військового та головнокомандування Війська польського головуючий віце-міністр фінансів Страсбургер заявив: «Належить визначити в принципі спосіб, яким можемо гарантувати повернення собі коштів, витрачених у ході нинішньої військової акції на Україні. Належить…забезпечити себе з економічного боку… А саме: займаючи залізниці, претендуючи на розділ державного майна колишньої Росії, яке повинно було знаходитися або випадково опинилося на території України, наприклад судна в Одесі…» [486]. Окремо Страсбургер ставив питання виплат за військове спорядження, поставлене «головному отаману». Він волів одержати за це золоту валюту або сировину, а також поставити під повний контроль фінанси України [487].